Місто заклиначів дощу - Страница 10

Оскар запитливо поглянув на господаря будинку.

— Ти маєш рацію, — сказав Гумбольдт, немов читаючи його думки. — Це колишня крипта. У таких підземних каплицях, що містилися під вівтарем, у минулому ховали єпископів і королів. Але самої церкви більше не існує. Вона була зруйнована ще в сімнадцятому сторіччі, в епоху Тридцятилітньої війни. На її місці звели житловий будинок, із власником якого я підтримував дружні стосунки, і незадовго до своєї смерті він продав мені його за помірну ціну. Те, що ти бачиш тут, — це дослідницька лабораторія, якої не знайти ані в Берліні, ані в решті всієї Європи.

Лише тепер Оскар зосередився на приладах, що заповнювали все вільне місце в цій незвичайній лабораторії. Всюди щось булькало і клекотіло. Звідкись летіли іскри і клубочилися кольорові дими. На деяких столах височіли скляні колби з людський зріст, заповнені зеленуватою рідиною, з якої виділялися маленькі бульбашки. На інших були встановлені металеві колеса, що оберталися, як здавалося, самі собою, без жодної дії ззовні. Між виблискуючими металевими кулями час від часу з тріском і гуркотом проскакували голубуваті блискавки. Здавалося, він потрапив у майстерню прадавніх богів або могутніх чарівників.

— Усе, що ти бачиш тут, — промовив Гумбольдт, обводячи широким жестом свою лабораторію, — результати багатолітніх досліджень і копіткої праці. Тепло, світло, електрична енергія — те, що вивчає сучасна наука. Нічого спільного з магією, тут усе має своє пояснення з погляду відомих нам законів природи. Зрозуміло, за умови, що ти досить глибоко їх розумієш і вмієш користуватися. Тут немає місця ні для шарлатанів, ні для неуків. Серед моїх інтересів головне місце посідають чотири стихії: вогонь, земля, вода і повітря. Але я не забуваю і про астрономію, науку про зірки. При нагоді я покажу тобі мою обсерваторію на горішньому поверсі — якщо, звичайно, тобі це цікаво. Але зараз я хотів би розповісти тобі, куди вирушить наша експедиція, і яких результатів я від неї сподіваюся.

Прямуючи до широкого столу у віддаленій частині крипти, вони минули скляну вітрину, скільки мога заповнену всілякою зброєю: пістолями, ножами, кинджалами, арбалетами. Але дивна річ — уся ця зброя мала трохи не такий вигляд, як та, яку доводилось бачити Оскару. Вона вочевидь була вдосконалена й виглядала страхітливо.

— Навіщо вам стільки зброї? — запитав він. — Ви збираєтеся воювати?

Гумбольдт поглянув йому прямо в очі.

— Знання далеко не завжди дається легко, — відповів він. — Навколо нас ще чимало людей, чиї голови забиті марновірствами, а самі вони вважають сучасну науку чортівнею. Крім того, у мене є заздрісники й конкуренти, і більшість із них не гребують злочинними методами. Життя такого дослідника, як я, повне небезпек, і доводиться завжди бути готовим постояти за себе.

З цими словами Гумбольдт зняв із вітрини арбалет.

— Узяти хоча б оцю штуковину. У неї є барабан, у який одночасно заряджається два десятки стріл. Стріляє вона за допомогою стиснутого газу, а рани, яких завдає така стріла, смертельні у ста випадках зі ста.

Звичними рухами він перевірив, чи вільно рухається механізм арбалета, заглянув у приціл і поставив його на місце.

— Я ніколи не застосовую зброю перший, — провадив учений далі, — але іноді без цього неможливо обійтися.

— А що тут? — Оскар показав на сіру скриньку, у верхній частині якої виднівся розтруб, як у грамофона.

— О, це один із моїх останніх винаходів, — із гордістю відгукнувся Гумбольдт. — Я назвав його лінгафоном. Цей прилад допоможе вирішити проблеми з мовою, що постійно виникають у віддалених куточках Землі. Він ще не доведений до цілковитої досконалості, але я маю намір його як слід випробувати перед початком нашої експедиції. А тепер іди за мною.

Гумбольдт провів підлітка у дальній куток і торкнувся якоїсь кнопки. Спалахнула лампа, осяявши величезний стіл білим холодним світлом. Потім він підсунув Оскарові стільця і сам усівся поруч.

— Для початку я хочу познайомити тебе з нашим маршрутом.

Учений висунув шухляду столу, вийняв звідти карту і розгорнув її.

— Ця експедиція буде довгою і нелегкою, — він провів пальцем на карті довгу ламану лінію. — Ми перетнемо Атлантику й попрямуємо до Вогняної Землі. Доводилося тобі чути цю назву?

— Так, я прочитав чимало історій про пригоди мореплавців минулого. Це, здається, на крайньому півдні Південної Америки?

— Я бачу, ти розумієшся на географії. Іспанці називають її «Терра дель Фуеґо». Дика і майже не досліджена область.

— А звідки почнеться наша мандрівка?

— Звідси, — сказав учений і постукав пальцем по кружку, поруч з яким було написано «Берлін». — Наш корабель називається «Сахара», він належить пароплавній компанії «Космос» і стоїть у гавані Гамбурга. Вийшовши звідти, ми попрямуємо до французького Гавра, потім до Монтевідео й Буенос-Айреса — і далі уздовж узбережжя континенту до Вогняної Землі. Після цього ми пройдемо Маґеллановою протокою й піднімемося на північ до тієї широти, по якій проходить межа між Чилі й Перу. У дорозі до перуанського порту Кальяо ми зійдемо на берег у містечку Камана, розташованому в департаменті Арекіпа. Там ми наймемо мулів та рушимо суходолом ось до цієї точки…

Палець ученого застиг на карті біля позначки, поруч з якою було написано кілька слів і довге число.

— Каньйон Колка, — прочитав Оскар. — Три тисячі метрів.

— Правильно! Це найглибша ущелина на нашій планеті, — підтвердив Гумбольдт. — Якщо, звичайно, вірити колишнім вимірюванням. Каньйон Колка — це і є мета нашої експедиції.