Місто заклиначів дощу - Страница 12

— Зображення? Але я нічого тут не бачу!

— Її потрібно повернути під певним кутом до світла. Ось так, спробуй-но сам. Але будь обережний — сама по собі вона коштує в сотні разів дорожче за такий самий шматок золота. — Гумбольдт простягнув пластину підліткові й додав: — Той, хто зумів зробити цей знімок, був фахівцем своєї справи і, схоже, користувався більш портативною моделлю фотоапарата, ніж тодішні незграбні скриньки на триногах.

Тримаючи обома руками металеву пластину, Оскар легенько обертав її, змінюючи кут падіння світлових променів. Раптом він почав щось розрізняти — немов із темної глибини поволі спливало поки що неясне зображення. Воно було чорно-білим, але мало глибину й передавало найдрібніші деталі. Нарешті картинка стала такою чіткою, що можна було розрізнити кожен камінь, кожну травинку.

На передньому плані розташовувалась гілка рослини з віялоподібним листям. За нею Оскар розгледів будинки. Дивні споруди, схожі на осині гнізда, тулилися до прямовисної скелі на великій висоті. Між собою ці житла сполучалися сплетеними з ліан драбинами, а через прірву, що видніла правіше, були перекинуті легкі висячі мости.

Але найдивовижнішими виявилися темні цяточки на тлі неба. Те, що Оскар спочатку прийняв за хмари, коли уважніше глянув, виявилося літальними апаратами, схожими на кораблі, човни та аеростати, великі і трохи менші. Їх було стільки, що йому аж очі розбігалися! Деякі мали далеку схожість із бабками, інші скидалися на велетенські сніжинки, а деякі були абсолютно неймовірної форми. В усіх на борту були екіпажі, і вся ця армада ширяла в повітрі, немов насіння кульбаби.

У Оскара побігли мурашки по спині. Він заледве змусив себе одірвати погляд від чарівного зображення.

— Чарівливе видовище, правда? — Вчений узяв з його рук пластину, загорнув її в тканину і заховав назад у шухляду, не забувши ретельно її замкнути.

— Звідки це у вас? — запитав Оскар.

Гумбольдт показав на річку, що зміїлася по карті серед долин і плоскогір’їв Перуанських Анд.

— Місцеві індіанці знайшли її в шкіряній сумці, яку виловили з річки Камана. У сумці було ще багато пластин, але інші були продані колекціонерові, чийого імені я не знаю. Мені просто неймовірно пощастило, що вдалося дістати бодай одну. Річка ця бере початок у високогірних льодовиках і перетинає ущелину Колка. Отже, знімок був зроблений десь отут. — Коротким рухом він обвів на карті область завбільшки з ніготь. — Саме звідси я маю намір почати пошуки і дуже сподіваюся, що ти не відмовишся мене супроводжувати. Можеш вважати цю експедицію як таке собі випробування. Якщо ти виправдаєш мої сподівання, то станеш моїм постійним помічником. А як ні… ну що ж, тоді наші шляхи розійдуться. Отже, що ти думаєш про мою пропозицію?

Оскар слухав краєм вуха. Він усе ще був під враженням, яке справила на нього пластина, що її він оце щойно тримав у руках. Зображення намертво запало йому в тяму, немов клеймо, випалене пастухом на спині корови. Тепер він уже не міг позбавитися його.

— Коли ми вирушаємо? — пробурмотів він, заглиблений у свої думки.

— Наш корабель відпливає за десять днів, — сказав Гумбольдт.

4

Нью-Йорк, у цей самий час

Кеб мчався із шаленою швидкістю Манхеттеном уздовж П’ятої авеню в напрямку до Центрального парку. Коні вибивалися з сили, їхні крижі лисніли від поту, морди були вкриті піною. Чоловік, що сидів на передку, не звертав найменшої уваги на обурені вигуки пішоходів і прокльони інших візників, яким лише з неймовірними зусиллями вдавалося уникнути зіткнення. Він і далі періщив нещасних тварин, змушуючи їх бігти ще швидше.

Нарешті на перехресті з 58-ю вулицею вигулькнув будинок «Ґлобал Експлорер». Логотип видавництва у вигляді гігантської літери «X», що височіла над дахами навколишніх будівель, виблискував у променях сонця. Десять прапорів із зображенням земної кулі, облямованої написом «Відкрий для себе світ за один день!», маяли на свіжому вітрі, що повівав iз Гудзона.

Макс Пеппер запізнювався. Його бос, засновник компанії, газетний магнат Альфонс Т. Вандербілт, не міг терпіти запізнень. За п’ять хвилин до початку екстреного засідання редакції, призначеного рівно на сімнадцяту годину, він розпорядився припинити доступ до зали. Отже, найближчі п’ять хвилин двері, що ведуть до зали засідань, зачиняться, і тоді вже нічого не змінити, — відчиняться вони лише тоді, коли на це буде дозвіл боса. Співробітники, що не з’явилися вчасно, можуть нарікати на себе.

Максові довелося бути свідком того, як Вандербілт звільняв людей, котрі запізнилися лише на три хвилини, — і через вельми поважні причини. А в Пеппера не було інших виправдань, крім того, що його дружина злягла з грипом і йому довелося відвозити дочку на урок музики. Звісно, можна було б вигадати щось переконливіше, але в боса фантастичний нюх на всяку брехню. Тож у Макса залишався єдиний вихід — потрапити до зали, перш ніж двері зачиняться.

Як божевільний він влетів на стоянку перед будинком видавництва, осадив змилених коней, сунув під пахву теку, шпурнув повіддя сторожеві й помчав нагору сходами. Тим часом пролунав перший удар дзвону на дзвіниці, розташованої неподалік церкви Святого Хоми. Немов на ковзанах, Макс проїхав по мармуровій підлозі холу й кулею вилетів на другий поверх. Уже в галереї, що вела до західного крила, він із жахом почув кроки Вінкельмана, котрий прямував зачиняти двері.

Алоїзій Вінкельман був камердинером містера Вандербілта й пережитком сивої давнини. Він мав такий вигляд, немов провів усе життя в запорошених архівах і безлюдних коридорах. Сірий і зморщений, найбільше він схожий був на законсервований у формаліні труп.