Місто заклиначів дощу - Страница 15

Вандербілт заперечливо похитав головою.

— Гірше. Нам вдалося з’ясувати, що всього фотографічних пластин було п’ять. Через прикрий випадок одна з них вислизнула з наших рук. Її було продано якійсь особі, яка всім вам добре відома тим, що постійно завдає нам різних неприємностей. Цю людину звуть… — він зробив багатозначну паузу, — Карл Фрідріх фон Гумбольдт!

Почулися вигуки здивування, супроводжувані лайкою і прокльонами. Кожен тут добре знав людину, яка, з чуток, була незаконнонародженим нащадком великого Александра фон Гумбольдта і в той же час неймовірно успішним мандрівником та дослідником. Останніми роками він показав себе стійким і досвідченим супротивником тих, хто працював на «Ґлобал Експлорер». Якщо десь відкривали новий клаптик землі, знаходили невідоме плем’я чи сліди зниклої цивілізації — Гумбольдт опинявся там набагато раніше за всіх інших, було то на Мадагаскарі, на Тасманії чи на острові Пасхи. Він об’їздив і пішки обійшов Гренландію, Індію, Афганістан і гори Гіндукушу. Ця людина мала несхибне чуття і невситиму жадобу до пригод.

У цьому, звичайно, не було б нічого поганого, коли б він обмежувався тільки дослідницькою діяльністю. Але Гумбольдт, крім усього іншого, широко публікував огляди, статті, звіти і свої подорожні нотатки, і «Нешнл Джіоґрефік» виявляв жваву цікавість до цих публікацій.

— Тепер ви розумієте, мій дорогий Пеппере, що чинник часу в цьому випадку відіграє виняткову роль. Якщо Гумбольдт уже пронюхав про цю справу, то не можна гаяти жодної години.

— Коли він справді знає про це, то причин посилати в цю труднющу експедицію таку людину, як я, ще менше. Гумбольдт — справжній дослідник, наполегливий, цілеспрямований і абсолютно непередбачуваний. У змаганні з таким супротивником у мене просто не залишиться шансів на успіх.

— Я й не говорив, що ви вирушаєте самі, — заперечив Вандербілт. При цьому на його лисніючому обличчі промайнула посмішка. — Вас опікуватиме людина, здатна в усьому протистояти Гумбольдтові. Вона чудово орієнтується в будь-якій місцевості і розуміється на засобах оборони й нападу. Я звертаюся до неї, коли йдеться про особливо делікатні речі, позаяк ця персона воліє працювати таємно. Її ім’я — міс Волкріс Стоун.

— Жінка? — Макс вирішив, що він недочув.

— Цілком правильно, — Вандербілт зчепив руки за спиною і став вдивлятися у вікно, за яким розстилалася панорама Центрального парку. — Міс Стоун уже багато років підтримує зі мною ділові стосунки. І якщо вам досі не доводилося чути про неї, то з однієї простої причини: у цьому не було потреби. Але можете повірити мені на слово: у своїй справі вона — краща з кращих.

Макс мовчав, не знаходячи слів. Незважаючи на те що йому доводилося вдавати, ніби босова пропозиція йому цікава, глибоко в душі він гарячково шукав хоч якоїсь зачіпки, яка дозволила б йому виплутатися з цієї ідіотської ситуації, не скомпрометувавши себе. Він був міською людиною, домувальником. Йому подобалося писати й розмірковувати про далекі країни, але поїхати туди самому — це просто не вкладається в голові. Змалечку він ненавидів усякі переїзди та зміни місць. І зараз він сушив голову над тим, яку причину відмови бос міг би визнати за переконливу.

Проте хвилини спливали, а на думку йому нічого не наверталося. Врешті-решт, Макс не витримав і розгублено промимрив: «Ну, якщо ви вважаєте, що це конче треба…»

Газетний магнат засміявся і важко ляснув його між лопаток:

— Нічого іншого я й не чекав від вас, Пеппере! Бажаю успіху! Після вашого щасливого повернення ми обговоримо питання про істотне підвищення вашої платні.

6

Перуанські Анди, кілька днів по тому

Гаррі Босуелл прокинувся від важкого сну, повного тривожних сновидінь.

Йому знадобився якийсь час, аби зібратися з думками й переконатися, що він усе ще у в’язниці. Він лежав на підлозі — певно тому, що уві сні знову впав з ліжка. Нічого дивного: з часу свого викрадення він не міг заснути спокійно. Його мучили жахіття, особливо в ранкові години, і лише на світанку йому вдавалося ненадовго забутися.

Ліжко! Гучно сказано. Його ложе було вузькими дощатими нарами, застеленими циновкою. Тонке укривало не захищало від вогкого холоду, що виповзав ночами з ущелини. І підстилка, і укривало були виготовлені з грубих і міцних волокон якоїсь рослини, але абсолютно не зігрівали.

Він насилу звівся на ноги. На тілі вже майже не лишилося слідів. Рани на спині та плечах швидко загоювались. З отрутою його організм також щасливо справився. Найгірше було усвідомлення того, що він у неволі. Босуелл був у схожій на кокон хижці площею близько чотирьох квадратних метрів. Склепінчаста стеля, увігнута, немов балія, — у цілому його камера нагадувала кокон гігантської комахи. Вікон у ній не було, а двері були постійно замкнуті.

Скільки тижнів минуло відтоді, як він пробрався до таємничої високогірної імперії і зробив свої фотознімки? Три чи чотири? Він не знав. Після втечі він абсолютно втратив відчуття часу. Можливо, у цьому відіграла свою роль і дія отрути. Але що далі?

Так — його врятували, вилікували і дали змогу відживити сили. Але для чого? Відколи його полонили, він не мав можливості ні з ким поговорити. Їжу й питво приносили, коли він спав. Нужду він справляв через отвір у підлозі, під якою була скельна стіна, що зникала в туманній безодні. Він був занадто малий, аби спробувати через нього втекти, а проте давав йому одну безперечну перевагу: Босуелл міг дещо дізнатися про світ, у якому опинився.