Місто заклиначів дощу - Страница 24

К оглавлению

24

Шарлоттині очі блищали, вона захопилася, і на її обличчі з’явився абсолютно новий вираз. Оскар упіймав себе на тому, що вона починає йому подобатись.

— Виходить, ці знаки на пластині — мовою кечуа?

Вона кивнула, але додала:

— Все трохи складніше. Це послання мовою кечуа, але записане за допомогою вузликового письма — кіпу.

— І що ж воно означає? Шарлотта на мить задумалася.

— Усе в цілому зрозуміти дуже складно. Я зуміла розібрати лише окремі слова. Головне, про що там йдеться — якась «небесна стежка». Мається на увазі таємний шлях, що веде в надхмарну височінь. Потім іде не дуже зрозуміле застереження, пов’язане із «заклиначами дощу».

— «Заклиначі дощу»? Але ж саме про них згадував твій дядько!

— В усякому разі, коли я промовила слова «небесна стежка», він став сам не свій. Дістав звідкись розшарпаний зошит подорожніх нотаток і почав у ньому ритися. Так чи інакше, але минуло добрих півгодини, поки він знову заговорив.

Шарлотта раптом знову посміхнулася.

— Сподіваюся, мені вдалося натрапити на щось справді важливе. Досі мені доводилося тільки читати про людей, які щось відкрили або винайшли. І ніколи не думала, що мені самій пощастить щось відкрити.

Оскар скоса поглянув на неї.

— Але хіба ти не говорила, що ти асистент свого дядька? Я думав, ти вже встигла побувати з ним у різних екзотичних місцях.

Дівчина закашлялася. Рум’янець залив її щоки.

— Взагалі-то, ні. Це було, як би сказати, невеличке перебільшення. Крім Швейцарії, я ще ніде не бувала. Але це поправно. Експедиція до Перу — моє перше справжнє випробування, і я б не хотіла осоромитись.

— Он, значить, як? — посміхнувся Оскар.

— Не треба сміятися, — сказала вона, знову починаючи сердитись. — Я хочу побувати в Перу і самій пережити всі труднощі, про які стільки читала. З книжковою теорією покінчено. Я хочу будь-що знайти це загадкове місто і на власні очі побачити літаючі кораблі. Адже ти теж не проти, я думаю?

— Аякже! — пробурмотів Оскар, дивуючись сам собі.

— Тоді нам треба миттю йти спати. Потяг до Гамбурга вирушає дуже рано, і завтрашній день буде дуже довгим. А наша мандрівка виявиться ще довшою, — багатозначно додала Шарлотта…

Частина 2
Дихання вітру

13

Сан-Франциско, три тижні по тому

Із Макса Пеппера було досить.

Спочатку нескінченна поїздка через усю країну трансконтинентальною залізницею, страшенно незручні спальні місця пульманівських вагонів, ночівлі в якійсь дрімучій глушині, запізнення потяга, пересадки й метушня з багажем. А тепер ще й це! Поштове судно, яке має доправити його із Сан-Франциско до Кальяо менше ніж за тиждень, замість того, щоб давним-давно розтинати хвилі, все ще стирчало в порту.

Під час останнього плавання в корпусі цієї самої «Вранішньої зорі» відкрилася теча, і тепер вона потребувала поставлення в сухий док і ремонту обшивки. Інших суден, що прямували до Перу, не було і сліду.

Кліпер «Вранішньої зорі» був реліктом епохи вітрильного флоту, що відходила. Побудований практично повністю з дерева, вузький, із стрімкими обводами корпусу й потужним вітрильним озброєнням, він уже відслужив своє, і насправді місце його було в музеї, а не на океанських маршрутах.

Але доля вочевидь вирішила і тут пожартувати з Макса Пеппера, не давши йому ніякої альтернативи. І в цієї глузливої долі було цілком конкретне ім’я — Альфонс Т. Вандербілт, його бос, чиї жадібність і гонитва за успіхом змусили Макса вирушити на край світу на старезній посудині.

Містер Вандербілт напевно посміювався, уявляючи свого редактора, домувальника і сибарита, як той пливе на південь у компанії мішків із поштою і кліток із курми. Ну що ж, лишається сподіватися, що телеграма, відправлена вранці, в якій Макс повідомляв про непередбачену затримку, добряче зіпсує босові настрій.

Ще одна обставина виводила редактора з себе — Волкріс Стоун. Ця таємнича особа вже давним-давно мала б зв’язатися з ним. Згідно з попередньою домовленістю, їхня зустріч намічалася в Сан-Франциско, але загадкова міс Стоун не подавала ознак життя. Макс Пеппер щодня питав у портьє в своєму готелі, чи не було повідомлень для нього, але щоразу отримував негативну відповідь. Часом він навіть починав сумніватися, чи існує взагалі ця дама.

Допивши свою каву, Макс згорнув «Сан-Франциско Кронікл» і кинув газету на столик, поклавши поруч із нею кілька дрібних монет. Потім він підвівся й повільною ходою покинув маленьку портову кав’ярню. Під несамовиті крики чайок читати було майже неможливо.

Район верфі «Фішерманн» був просто жахливим місцем. Брудним, багатолюдним і галасливим. Уздовж пірса тягнувся ряд клубів, у яких танцювали напіводягнені дівчата під звуки розбитого піаніно. Маленькі брудні ресторанчики, в яких подавали біфштекси, видихали жирний сморід, у пивницях, щоб дістатися до стійки, треба було чалапати через пивні калюжі. Між закладами вешталися мандрівні фокусники, волоцюги, п’янчужки, каліки, що випрошували чверть долара на випивку. Публіка в закладах складалася в основному з моряків, які проциндрювали свою платню, і туристів, які забрели сюди в пошуках гострих відчуттів.

Як його самого сюди занесло, для Макса залишалося загадкою. Врешті-решт, аби хоч чимось зайнятися, він вирішив пройтися до доків, розшукати біля пірса стареньку «Вранішню зорю» й поглянути, як іде навантаження. Кліпер уже вийшов із ремонту і завантажувався. Відплиття було призначено на третю годину пополудні, отже, до нього залишалося ще цілих дві години.

24