Місто заклиначів дощу - Страница 32

— Капаче!

На балконі ворухнулася тінь. Індіанець перегнувся через поруччя і промовив лише одне слово: «Venir!»

І без перекладу було зрозуміло, що воно означає. Оскар ухопився за лозу потовще, вперся ногами в стіну й почав підійматися, наробивши чимало шуму. На щастя, виноградна лозина витримала його вагу, і незабаром він уже зміг ухопитися за ковані ґрати огорожі балкона. Капак простягнув йому руку, допоміг перелізти через неї, і ось уже Оскар опинився у відносній безпеці.

У цю мить унизу пролунав різкий окрик:

— Хто там?

Вартовий! Він усе-таки почув його вовтузню. Приклавши палець до губ, індіанець ступив до поручнів і помахав охоронцеві:

— Доброї ночі, Мануелю! Що це ти ходиш так пізно?

— Капак?

Вартовий виступив із тіні на світло, тепер у його голосі звучала полегкість.

— Я вже подумав був, що сюди забралися злодії!

Потім вони перемовилися ще кількома словами, і охоронець пішов. Оскар зітхнув полегшено.

— Хутчій, — стиха промовив індіанець, сунувши Оскарові в руку гаманець, туго набитий монетами. — Eso es todo, це все — тобі.

Оскар розкрив гаманець, блиснуло срібло.

— І ось це не забудь… — Капак простягнув йому шкіряний футляр, який Оскар упізнав одразу. Офіційні папери за підписом губернатора!

У нього не було слів. Єдине, що він міг — вдячно і розгублено посміхатися.

— Дякую, друже, — нарешті сказав він. — Але поясни, навіщо ти це робиш?

— Не зараз. Це… це велика честь для мене. Колись ти все зрозумієш.

У цих словах ховалася якась таємниця, але, так чи інакше, зараз вони були врятовані.

— Не знаю, що б ми робили без тебе… — пробелькотів Оскар.

У півтемряві зблиснули сліпучо білі зуби індіанця. Він сказав:

— Колка — peligrosos viajes… небезпечна мандрівка.

— Ти знаєш цю ущелину?

Капак на мить завагався.

— Так. Каньйон Колка — прокляте місце. Не можна ходити. Там починається країна заклиначів дощу.

Оскар насторожено втупився очима в нього.

— Ти чув про них? — запитав Капак.

Оскар кивнув.

— Чув. Але як і раніше можу тільки здогадуватися, хто вони такі.

Він простягнув руку індіанцеві.

— Мені пора. Інакше хто-небудь помітить мою відсутність. Коли б ти знав, який я вдячний тобі за допомогу! Я завжди пам’ятатиму про це.

— Adiós, mi amigo! — неголосно промовив індіанець. — Прощавай, друже!

17

Два дні по тому

Губернатор Ернесто Альварес був у нестямі. Зник не тільки футляр із документами експедиції Гумбольдта, а й гаманець із грошима, отриманими раніше як хабар. Сума не така вже й велика, але коли чутка про цей прикрий випадок вийде за межі резиденції, у місті почнуть базікати про те, що обікрасти першу особу в провінції — легше легшого.

Ходячи по кабінету, його превосходительство раз у раз цвьохкав у повітрі хлистом. Хай тільки попадеться йому той, хто хоч би посередньо причетний до цієї справи! Мерзотник буде повішений униз головою на найвищій вежі палацу…

Дзвін у міському соборі пробив одинадцяту, і його протяжний звук досяг вершини пагорба. Куди, в біса, запропастився цей божевільний учений? Просто нахабство — примушувати себе стільки чекати!

— Капаче!

Індіанець, низько кланяючись, постав у дверях.

— Сеньйоре?

Альварес завдав короткого жорстокого удару хлистом по обличчю індіанця. Схопившись за розсічену щоку, Капак упав на підлогу, скорчившись від болю.

— Я певен, тобі відоме ім’я грабіжника! Я хочу його почути!

— Ні, сеньйоре, ні, я нічого не знаю!

— Може, це твоя робота?

— Ні, присягаюся, я до цього не причетний!

— Мануель каже, що вночі бачив тебе на балконі. Що ти там робив?

— Я почув шум, — насилу вимовив Капак. — Мавпи забралися на виноградну лозу. Я прогнав їх.

— Я накажу обшукати твою кімнату, брехлива тварюко. І горе тобі, коли там знайдеться бодай найменший доказ того, що ти пов’язаний із злодіями! Вмирати тобі доведеться дуже, дуже довго.

— Будь ласка, сеньйоре…

Альварес задихався, обличчя його налилося темною кров’ю.

— Хто ще міг проникнути до мого кабінету?

— Крім вас, сеньйоре?

— Певна річ, бовдуре.

— Але ж кімнати в усьому домі ніколи не зачиняються, — сказав індіанець. — І на майно вашої милості ніхто не зважився б зазіхнути!

Альварес нетерпляче хрокнув. Це йому й так відомо. Більшість приміщень у резиденції взагалі не мали замків, бо губернаторові не подобалося тягати з собою здоровенну в’язку ключів. І всі навколо знали, що станеться з тим, хто зважиться навіть на дрібну крадіжку. Ризикувати життям через якусь дрібничку ніхто не хотів. Тож губернатор не допускав, що викрадачем міг бути хтось із прислуги чи робітників.

У той же час його думки знову і знову поверталися до божевільного вченого та його почту. Уже в перші хвилини знайомства він засумнівався, що перед ним справжній нащадок Александра Гумбольдта. Ця людина була підозріло молода, щоб виявитися його сином. Прикинувши, Альварес дійшов висновку, що великому досліднику природи мало бути б десь років сімдесят, коли він зачав цю дитину, а це навряд чи можливо. З другого боку, йому наплювати, кревняки вони чи ні, аби означену суму було вчасно сплачено.

— Забирайся геть, — велів губернатор індіанцеві. — Зараз ти мені не потрібний. Але будь поблизу на випадок, якщо знадобишся.

— Слухаюся, сеньйоре.

Капак, що вже оговтався, низенько вклонився і тихо вийшов.

Біля парадного під’їзду почулися удари копит і хрускіт жорстви, а через відчинене вікно кабінету почулося пирхання коней. Коляска, послана по Гумбольдта, повернулася. Нарешті! Альварес погладив бороду, взяв перо й поклав перед собою чистий аркуш паперу, вдаючи, що заклопотаний важливими державними справами.