Місто заклиначів дощу - Страница 38

Він вслухався й далі. Звуки виходили з різних місць — вони немов кружляли навколо табору експедиції, переміщалися ліворуч, праворуч, а потім знову поверталися на колишнє місце.

— Даю голову на відруб, — пробурмотів Оскар, — якась тварюка стежить за нами й підбирається все ближче. Ну що ж, я навіть радий, бо від цієї глухої тиші можна просто здуріти!

Власний голос додав йому певності, а звуки в темряві раптом стихли, немовби невідома істота затаїлася.

Оскар вихопив із догораючого вогнища головешку й підняв її якнайвище. Подув вітру роздмухав полум’я, і він ступив крок, другий, а потім обережно обійшов намет.

Стрибаюче світло імпровізованого смолоскипа вихоплювало з темряви колючі зарості, химерні тіні зміїлися серед каменів. Оскарове серце билося так, що його удари громом віддавалися у вухах. Знадобилося величезне зусилля, щоб підійти до кущів.

Що могло бути джерелом цих звуків? Він ніколи не чув нічого подібного. І не дивно — він виріс у Берліні, і звідки йому було знати, які із звуків південноамериканської ночі таять у собі загрозу, а які — ні. Може, це всього лише який-небудь смирний гризун, заклопотаний своїми, нічними справами? Проте інстинкт підказував йому, що все набагато серйозніше.

Ступивши ще трохи, підліток зупинився. Тут поверхня ґрунту була вкрита доволі товстим шаром пилу, і на ньому виразно видніли якісь сліди.

Оскар сів, щоб роздивитися їх ближче. Сліди були завбільшки з долоню дорослого чоловіка і групувалися незвичайно: два паралельні рядки пазуристих дванадцятипалих відбитків, а між ними безперервна смуга, немов тут протягли важку колоду чи інший важкий предмет.

На що це схоже? Або дві досить сильні, але не дуже великі тварини тягнули тут під покривом ночі свою здобич, або це була велика тварина, що пересувалася на широко розставлених лапах, волочучи між ними власне черево або хвіст.

Він ще роздумував, чи варто будити Гумбольдта, коли в ніс йому вдарив незвичний запах: сморід прілого часнику.

Краєм ока він помітив, як стрепенулася Вілма. Ківі підстрибнула на місці, перелякано пискнула і чимдуж побігла в темряву. Оскар умить випростався й підняв якнайвище догораючий смолоскип, і раптом йому здалося, що в гущавині темних заростей мерехтять криваво-червоні вогні.

Ноги миттю стали ватними, і рештки мужності кудись поділись. Але він опанував себе і не піддався паніці. Повільно й обережно Оскар пішов до тих вогнів, але вже за кілька кроків зрозумів, що це ніякі не вогні, а цілі сузір’я чиїхось очей, що мерехтіли відбитим світлом його смолоскипа.

Із нестямним криком він відскочив назад, упустивши головешку, яка миттю згасла. Темрява обступила його з усіх боків. Оскар розвернувся і стрімголов кинувся до табору, кричачи на ходу:

— Вставайте! Швидше! Нас атакують!..

Уже наступної миті Гумбольдт відкинув запону намету і вибрався назовні, стискаючи в руках зведений арбалет.

— Що таке, Оскаре?

— Там… у кущах! Очі…

Пролунало гучне клацання — вчений зняв зброю із запобіжника. Проте в порівнянні з тим, що привиділося підлітку в мороці заростей, арбалет, що здавався в лабораторії могутнім і смертельним, виглядав непотрібною іграшкою.

Гумбольдт не встиг підняти його, як пролунав легкий дзизкотливий звук. Щось просвистіло зовсім поруч і, цмокнувши, встромилося в шкіру сідла, що лежало біля намету. Тепер прокинулися й жінки.

— Що відбувається? — схвильовано запитала Шарлотта, виглядаючи з намету, але часу на відповідь у Оскара не залишилося: знову пролунало знайоме дзижчання, і ще один метальний снаряд розітнув повітря за півметра від Гумбольдтового обличчя.

Схоже, що стрілець, хай би хто він був, не відзначався особливою влучністю.

Але це вже не мало значення, бо наступної миті в коло, освітлене вогнем багаття, із пронизливим свистом вповзла істота з тих, які приходять лише в найжахливіших снах.

Шарлотта скрикнула, а Еліза здавлено застогнала.

Це, безперечно, була комаха. Але комаха, якої напевно ніхто ніколи не бачив. Вона досягала двох метрів завдовжки, а її довгасте тіло було напівпрозорим, і Оскар міг розгледіти внутрішні органи — серце, легені, кишечник та інше. Шість довгих ніг зчленовувалися шипуватими суглобами, а кінчалися вони гострими й гачкуватими ніби пальцями. Рухаючись, істота видавала той самий скреготливий звук, який привернув увагу підлітка.

Але найстрашнішою була голова: сузір’я незліченних фасеточних очей немов нависали над пащею, з якої стирчали гострі, як ножі, тригранні зуби. Спинний щиток був укритий цілим лісом колючок, що знай ворушилися, — саме ці хітинові стріли мчали в їхній бік із темряви перед появою страшної тварюки. Щелепи комахи оточували незліченні шипи й вусики, які енергійно сіпалися і звивалися, немов чуючи здобич.

Жах паралізував Оскара і позбавив його здатності міркувати й діяти.

— Вниз! — заревів Гумбольдт. — Усім лягти і не рухатись. Притисніться до землі якомога дужче!

Він натиснув спуск, і важка арбалетна стріла-болт, ударившись об хітиновий панцир тварюки, зрикошетила і з виском понеслася в темряву. Барабан арбалета з клацанням прокрутився, і нова стріла миттю опинилася в стволі.

Гумбольдт готувався до наступного пострілу, але комаха була вже зовсім поруч. Проте він, замість того, щоб відступити, кинувся вперед, а опинившись майже біля передніх лап чудовиська, різко пригнувся — тієї ж миті страшна бестія вивергнула цілий фонтан колючок, які тільки дивом не зачепили вченого.

Чудовисько підвелося на задні кінцівки, щоб схопити Гумбольдта, але нова стріла попала точно в незахищену частину його напівпрозорого черева. Із жахливим свистом, від якого холоне серце, і шипінням комаха відскочила, але знову кинулася вперед, і її передні лапи всіма кігтями вчепилися в руки вченого, вириваючи з них арбалет.