Місто заклиначів дощу - Страница 44

Усі четверо сіли в сідла і продовжували шлях, але як тільки вони опинилися в центрі улоговини, Еліза зупинила мула і скинула руку вгору.

— Тут, — сказала вона. — Це місце я бачила в Босуеллових думках.

— Отже, звідси починається стежка, що веде до верхнього краю ущелини? — із сумнівом запитав Гумбольдт, оглядаючи околиці.

З усіх боків улоговина була оточена прямовис ними скелями, що здіймалися в надхмарну височінь. Ніде поблизу не було видно ні уступів, ні сходинок, ні вирубаних у камені жолобів. Нічого такого, що могло б допомогти піднятися. А дертися по вертикальних стінах було рівнозначно самогубству.

— Сюди, — сказала Еліза, показуючи ліворуч. — Ідіть за мною!

Вона спішилася, зійшла зі стежки і квапливо попростувала між кам’яними нагромадженнями. Незабаром Еліза зникла з очей, і решті нічого не лишалося, як піти за нею.

Пройшовши з півсотні метрів, подорожні зупинилися перед вузькою розколиною, скраю якої височів валун, помережаний дивними значками.

— Пізнаєте? — схвильовано вигукнула Шарлотта. — Це ж ті самі знаки, які Босуелл накреслив на зворотному боці фотопластини. Тут є символи, пов’язані зі словами «стежка» і «дощ» мовою кечуа. Отже, Небесна стежка має починатися десь тут.

— Так, але де саме? — Гумбольдт задумливо розглянувся. — Я не бачу тут нічого схожого.

Еліза приклала долоню до чола і поринула в себе. Минув деякий час, і вона розчаровано похитала головою.

— Я, звичайно, винна, — з гіркотою сказала вона. — Але образи змінювалися дуже швидко, і я не все зуміла запам’ятати точно. Босуелл рухався, орієнтуючись за каменями певної форми, причому важливий був порядок, у якому він ішов від орієнтира до орієнтира. Але яким саме був цей порядок, я не знаю.

— Може, нам удасться це з’ясувати за допомогою інших знаків? — сказала Шарлотта. — Дивіться, на цих каменях теж є написи. І тут, і ось іще…

— По-моєму, — зауважив Оскар, — тут на кожному булижнику повно всякої писанини. Як, ради всього святого, ми знайдемо правильний шлях?

— Спробуй пригадати, — звернувся вчений до Елізи, — в якому напрямі просувався Босуелл?

— Не можу, — відповіла жінка. — Для цього мені потрібно знову запитати пластину, але на це у нас просто немає часу.

Гумбольдт спохмурнів, обличчя його стало ще жорсткішим.

— Спробуймо міркувати логічно, — втрутилася Шарлотта. — Існує шлях, який можна знайти за якимись орієнтирами. Босуеллу це вдалося. Можливо, нам допоможе ось що: існує тільки один камінь, на який нанесено безліч знаків. Зате на інших їх усього один чи кілька. Тут, наприклад, — вона показала на крихітний малюнок біля самої основи одного з валунів, — символ, що означає «три». Причому використовується такий знак не для лічби, а тільки для вимірювання довжини.

— Три… — буркнув Гумбольдт. — Це може бути все, що завгодно: три кроки, три лікті, три метри, три милі. А час, одначе, йде. Все це просто безглуздо…

Він зняв арбалет із плеча і ще раз оглянув зброю.

— Я думаю, пора готуватися до бою. Буде краще, коли ви всі сховаєтеся де-небудь подалі звідси. Я візьму на приціл вихід із печери — кращого місця, щоб зустріти супротивника, не знайти. А ти, Елізо, разом із Шарлоттою й Оскаром рушайте до тих валунів, що праворуч від нас. Скелі вас захистять. І не баріться — лік іде на хвилини!

Оскар, який досі байдуже стояв оддалік, підійшов до каменя і провів кінчиком пальця по вирізьблених знаках, повторюючи їхні контури. Його завжди привертали загадки, а тут перед ним виявилася така, з якою ніхто ніколи ще не стикався. Раптом у нього виникла неясна думка. А що, коли ці знаки не такі складні, як здаються? Можливо, розгадка перед очима у всіх?

Він пройшов близько п’яти метрів від каменя з численними знаками, зупинився і запитав у Шарлотта:

— Ти не знаєш, що означають дві прямі лінії з трьома вузликами посередині?

Дівчина на якусь мить задумалася, потім відповіла:

— Куля. Чи просто — круглий.

Круглий? Оскар оглянувся навколо. Трохи подалі розташовувалася брила з очевидною округлою маківкою, схожою на лисину. Він підійшов до неї впритул і почав вивчати. Під ногами у нього крутилася Вілма, запитливо попискуючи.

Округлий камінь був помітно менший за решту, і йому швидко вдалося відшукати на ньому знак, хоч той і розташовувався майже біля землі. Оскар сів, уважно роздивився його і гукнув:

— Дві лінії, одна коротка, друга довга. На обох по п’ять вузликів у верхній частині.

Шарлотта підбігла до нього.

— Скажи, що ти придумав? — запитала вона. — У тебе є якась ідея?

— Ще не знаю. Всього лише припущення. Швидше кажи, що це означає?

Шарлотта втупилася очима в малюнок.

— Точно не можу сказати. Віддалено схоже на символ ножа, але я не певна.

— Ніж, — пробурмотів Оскар, гарячково роззираючись, — ніж…

— Або меч. Можливо, також клинок.

— А може це позначати вістря?

— Напевно. А що ти маєш на думці?

— Йди за мною, — сказав він і кинувся праворуч — туди, де поряд із вертикально здійнятою скелею височів загострений камінь заввишки кілька метрів, схожий на обеліск або гостро заструганий олівець.

Відшукати наступний знак виявилося важче. Він був на задньому боці обеліска під шаром моху. Оскар дістав свого старого складаного ножика і почав обережно зрізати зелений покрив.

— Ну ж бо, що тут у нас?

Шарлотта нахилилася до нього, і посмішка осяяла її обличчя.

— Це зовсім просто, — вигукнула вона. — Вода! Раптом поряд із ними виникли Еліза і Гумбольдт.