Місто заклиначів дощу - Страница 7


К оглавлению

7

Ця кімната виявилася великою і дуже теплою. У палаючому каміні потріскували дрова. З вікна відкривався краєвид на парк. Вечоріло, за деревами сідало пурпурове сонце. За масивним письмовим столом червоного дерева сидів чоловік. Він здавався цілком заглибленим у читання товстої книги в шкіряній оправі.

У Оскара перехопило подих. Дуже світлі очі, кущисті брови й окуляри безперечно належали його викрадачеві. Але зараз незнайомець справляв геть інше враження. Якщо при першій зустрічі він був схожий на ворона, то зараз на ньому був просторий домашній сюртук із червоного оксамиту, гаптований золотом, зручні широкі штани і світло-брунатні замшеві туфлі. Волосся, заплетене в косичку, спадало на ліве плече, надаючи чоловікові схожості з китайцем.

Щойно вони увійшли, незнайомець відірвався від читання, шумно закрив книгу й відклав її набік.

— Заходь, — сказав він. Цього разу голос його звучав набагато доброзичливіше, ніж при першій їхній зустрічі біля вітрини збройової крамниці. — Я бачу, з тобою все гаразд. Це добре.

Він прочистив горло і пройшов до шафи, в якій у кілька рядів стояли пляшки всіх кольорів веселки.

— Хочеш чогось? Води? Чаю? Може, коньяк? — Він швидко поглянув на Елізу. Та рішуче похитала головою і сказала:

— Ні-ні, тільки не коньяк. Молоко набагато краще. Вип’єш склянку молока?

Оскар стояв із тим виразом обличчя, яке нерідко можна бачити у гравців у покер. Ситуація була надзвичайно дивною. Його охопило дивовижне відчуття — якась суміш страху й захоплення. Звичайно він міркував миттєво, але зараз йому лише на превелику силу вдавалося зібратися з думками.

— Отже, нічого не хочеш? Тоді, коли ти не проти, я сам перехилю келишок.

Чоловік узяв великий келих, хлюпнув на денце грохи брунатної рідини, схоже, досить міцної, і зробив малесенький ковток.

— Сідай, — запропонував він, показавши на зручну канапу навпроти письмового столу. Оскар запитливо поглянув на Елізу. І лише після того як вона знаком дала йому зрозуміти, що все гаразд, опустився на м’які шкіряні подушки.

— Так воно краще, — зауважив чоловік. — Тебе, мабуть, цікавить, де ти і чого я від тебе хочу, правильно? На все свій час. А поки дозволь мені відрекомендуватися. Мене звуть Карл фон Гумбольдт. А тебе?

— Оскар Веґенер, — промимрив хлопець.

Господар будинку схвально кивнув.

— Радий познайомитися з тобою, мій хлопчику. Мені дуже приємно бачити тебе в своєму домі.

Оскар відповів скептичним поглядом. Із чого б така привітність?

— Вас насправді звуть Гумбольдт? Так само, як знаменитого мандрівника-першовідкривача?

— Ти говориш про мого батька, Александра фон Гумбольдта. — Господар будинку кинув короткий погляд на Оскара поверх окулярів. — Як і мій батько, я цікавлюся природою і можу без зайвої скромності назвати себе натуралістом. Ти розумієш, що це означає?

Випнувши нижню щелепу, Оскар заявив:

— Аякже! Це ті, хто проштрикують метеликів шпильками, а потім виставляють їх перед людські очі.

Пан Гумбольдт на мить зніяковів, та все-таки провадив далі:

— Так, і метеликів також — якщо того вимагає наука. Але в моїй діяльності це річ другорядна. Я радше мандрівник і дослідник. Відвідую раніше не досліджені області, описую та картографую їх, збираю і спостерігаю флору й фауну, а потім доводжу все це до відома колег і всіх, кому це цікаво.

Він показав на товсту книгу в шкіряній оправі, яка все ще лежала на столі.

— Перед тобою перший том енциклопедії, над якою я зараз працюю. Рукопис, який я з часом збираюся опублікувати. Це буде фундаментальна, глибока праця, зрозуміла не тільки фахівцям, а й усім людям, що вміють читати. Щедрий хліб для допитливої душі.

Він одним ковтком допив келих і стукнув, відставивши його.

— Але перш ніж я опублікую цю книгу, минуть роки. Світ поки що до цього не готовий. До того ж є чимало впливових осіб, які охоче заборонили б її друкувати, а може, й знищили б. Жалюгідні тупаки, котрі не хочуть зробити бодай крок за поріг власного будинку чи заглянути за огорожу свого саду. І вони нам розповідають, як влаштовано наш світ! Я маю намір остаточно обеззброїти їх і позбавити будь-якого впливу.

— Але що ж вам потрібно від мене? — набравшись духу, запитав Оскар.

Пан Гумбольдт здивовано підкинув угору брови.

— Ти ж мене обікрав! Чи ти вже все забув?

Ага, ось він і дістався до найнеприємнішого. Оскар ковтнув слину.

— Тепер зрозуміло. Ви хочете здати мене поліції?

— Ні.

— Ні?

Оскар був спантеличений. Минуло чимало часу, перш ніж він зважився знову запитати:

— А що ж тоді?

Вчений усміхнувся.

— А чи не хочеш ти хоч трохи розповісти про себе? Звідки ти родом, хто твої батьки і чим ти взагалі займаєшся?

— Чим я займаюся, ви вже знаєте, — заперечив Оскар. — Звичайний хлопчик на побігеньках. Ганяю туди-сюди містом із різними дорученнями. Не найспокійніша робота, але жити можна.

— Еге ж, — кивнув Гумбольдт. — Аж ось тобі спало на думку поцупити мого гаманця.

«Схоже, час утікати звідси», — промайнуло в голові в Оскара.

— Ваш гаманець нахабно стирчав із кишені пальта. Вас і без мене неодмінно обікрали б, годиною раніше чи годиною пізніше, — сказав Оскар і додав: — Це ви в усьому винні! Ви самі штовхнули мене на злочин. Не можна так спокушати людину, тим паче бідну.

Вчений засміявся.

— Виходить, це ти маєш заявити на мене до поліції? Цікаво, кому в суді повірили б більше — тобі чи мені?.. Ну, а зараз поговорімо серйозно. Хто твої батьки? Чим вони займаються і де живуть?

7