Місто заклиначів дощу - Страница 73

Юпан переклав.

Чоловік у дивному головному уборі кивнув і квапливо сказав:

— Аллічу ама пітайчу!

— Що він сказав? — запитала Еліза.

— Він каже, що тут категорично заборонено користуватися вогнем. Крім того, необхідно надіти спеціальний одяг. Тут усюди небезпечні речовини. Вам доведеться перевдягнутися.

— Не заперечую, — відгукнувся Гумбольдт. — Але треба поквапитися — ми не повинні гаяти ні хвилини!

З цими словами він, випередивши жерця і алхіміка, переступив поріг і зник у надрах лабораторії.

— А що ж нам тепер робити? — запитав Оскар.

— Залишається тільки чекати, — відповіла Шарлотта. — По той бік цього будинку я бачила кам’яні сходинки, там можна присісти. Невеликий перепочинок нам зовсім не зашкодить.

— Не найкращий час для сонячних ванн, — пробурчав Оскар. — Я страшенно зголоднів. З учорашнього вечора у мене в роті не було й крихти. Непогано б десь роздобути перекусити.

— Чудова ідея, — підтримав його Босуелл. — Та тільки як нам порозумітися з індіанцями?

— Я спробую, — сказала Шарлотта, кинувши погляд на охоронців, що супроводжували їх. — Я, звичайно, не лінгафон, але щоб попросити поїсти, моїх знань кечуа цілком вистачить.

— Коли вже ти берешся за це, — сказала Еліза, — попроси заразом чогось попити. Я просто вмираю від спраги.

Шарлотта зразу ж попрямувала до одного з воїнів — міцного молодого індіанця із смаглявим обличчям, чорною, як смола, косою і жвавими очима. Через силу підшукуючи слова, дівчина запитала:

— Канчу імаллапас мікчунапак?

Обличчя воїна, спочатку недовірливе, проясніло.

— Арі, — відповів він.

Шарлотта промовила з усмішкою:

— Аллічу к’уньї унута мунані.

— Арі, арі! — воїн коротко вклонився і помчав назад до підйомника.

— Здається, у тебе вийшло, — зауважив Оскар.

— Без будь-яких «здається». Так і є.

— Дивно, — сказав Босуелл. — Коли ти встигла опанувати їхню мову?

— Одна шкільна подруга навчила мене. Це було в Швейцарії.

— У тебе справжній талант до мов. Така людина могла б стати мені в пригоді в одній з наступних експедицій. — Він жартівливо підморгнув дівчині. — Що ти у них попросила?

Шарлотта знизала плечима.

— Уявлення не маю. Просто чого-небудь попоїсти. Може, те, що вони принесуть, виявиться неїстівним, а може, навпаки. Щось подібне до сюрпризу.

Хвилин за десять з’явився слуга з дерев’яним коромислом на плечах. До коромисла були підвішені місткі кошики, закриті тканиною. Розстеливши на широких сходах тканину, він почав виймати з кошиків глиняні судки й посудини і розставляти їх на низьких дерев’яних лавках, які приніс услід один із воїнів.

Коли мандрівники одну за одною підняли покришки судків, звідти повалила ароматна пара. В одному виявилися тонкі кукурудзяні коржики, у другому — густий м’ясний соус із морквою і перцем чилі. Були там також смажені солодкі перці і андська картопля.

— На вигляд симпатичне! — Оскар миттю начерпав густого супу в миску. — Як це називається?

— Імаюкмі чайї мікчуна? — запитала Шарлотта у слуги.

— Хака часкі, — відповів той. — Сумак мікчуна.

— Він каже, що це їхня традиційна їжа. Вона не надто гостра, тож можна їсти без побоювання.

Оскар роззирнувся, шукаючи ложки або виделки, а не знайшовши, вирішив не утруднювати собі життя і просто вмочив коржик у соус. Слуга схвально усміхнувся йому, і Оскар вирішив, що все робить правильно.

— М-м, смачно! — промимрив він із набитим ротом. — Нагадує кролика.

— Це куві, морська свинка, — переклала Шарлотта.

— Не думав, що їх їдять, — зауважив Оскар, відправляючи за щоку наступний шматок коржика із соусом. — І зовсім не схоже на свинину — просто тане в роті!

Вони вже збиралися взятися до добавки, як раптом відчинилися двері лабораторії. В отворі з’явилася висока постать, із голови до ніг закутана у брунатний шкіряний балахон, у якому залишався тільки вузький проріз для очей. На поверхні шкіри виднілися жовті плями — напевно, сліди їдких реактивів.

Людина в балахоні ступила кілька нетвердих кроків і зупинилася. Тільки тоді Оскар упізнав у ній Гумбольдта. Він хотів був кинутися на допомогу, але вчений застережливо підніс угору руку.

— Не підходьте до мене, — глухо сказав він. — Залишайтеся на місці.

У руці в Гумбольдта була невелика скляна посудина, з-під пробки якої просотувався зеленуватий дим, а навколо поступово поширювався огидний запах.

У Оскара защипало в носі, а про те, щоб продовжити трапезу, не могло бути й мови. Навіть воїни, в чиїй безстрашності він переконався на власні очі, відсахнулися.

Слідом за вченим із лабораторії з’явилися Юпан і Хуаскар. На їхній одежі виднілися такі самі жовті плями, а обличчя здавалися зляканими і водночас урочистими.

— Тепер, — пророкотав Гумбольдт, — якнайшвидше доправте мене у фортецю, де спійманий уку пача!

45

Кам’яна фортеця розташовувалася на виступі скелі осторонь від центру міста.

З погляду європейця, ця споруда не була фортецею в повному розумінні слова. Назва стосувалася скелі, в якій інки ще в Середні віки вирубали печеру і перетворили її на неприступну цитадель. На півдорозі до вершини був обнесений оборонною стіною з бійницями виступ, за яким виднілися масивні залізні ворота, укриті іржею. Вони й вели до штучної печери.

Судячи з усього, ханак пача давним-давно не користувалися цим укріпленням. Міст, що піднімався уздовж розітнутої тріщинами прямовисної стіни вгору, постарів, і в такому ж стані була платформа для причалювання повітряних суден нагорі. «Хуракан» нерухомо завис над виступом, чекаючи подальших наказів.