Місто заклиначів дощу - Страница 75

— Боже! — закричала Шарлотта. — Елізо, зроби хоч що-небудь! Ти можеш установити контакт із Гумбольдтом?

Темношкіра чаклунка заплющила очі і зосередилась, але за кілька секунд заперечливо похитала головою.

— Ні, — сказала вона. — Не виходить. Навколо дуже багато інших людей.

— Тоді ми самі повинні увійти й поглянути. Юпане, накажіть відімкнути двері!

Жрець кивнув і подав сигнал начальникові воїнів. Його підлеглі вишикувалися навпроти воріт зі списами напереваги, і двері відчинилися. Воїни на чолі з начальником пішли всередину, за ними слідом Еліза, Шарлотта і Гаррі Босуелл.

Насамперед довелося прикрити роти і носи хусточками. Сморід стояв нестерпний, і хоч більша частина газу вже випарувалась, у повітрі залишилася якась речовина, що дуже подразнювала дихальні шляхи.

Воїни запалили кілька смолоскипів, і тіні, немов привиди, затанцювали на стінах. Шарлотта притискала до грудей Вілму. Навколо було тихо, як у склепі, і надія на те, що Оскар та її дядько зуміли вціліти, то спалахувала в її душі, то згасала.

Вони пройшли вже близько п’ятдесяти метрів, коли Шарлотта приглушено скрикнула:

— Там, там, біля стіни! Ви бачите?..

У сутінку праворуч від них громадилася безформна темна маса. Полум’я смолоскипів, відбиваючись від її поверхні, давало відблиски, і хоча начальник воїнів спробував перепинити їй шлях, дівчина попрямувала прямо туди. Вона зобов’язана була знати, що трапилося з обома чоловіками.

Підійшовши ближче, вона переконалася, що перед нею — жахлива комаха. Вона була мертва. Під хітиновою оболонкою не лишалося ніяких слідів життя. Ця тварюка ніколи більше не заподіє нікому шкоди.

Раптом із дальньої частини печери почулися непевні кроки. Шарлотта стрімко обернулася: це були ті, кого вона вже вважала загиблими: Карл Фрідріх фон Гумбольдт і Оскар Веґенер. Її серце підстрибнуло і забилося в скаженому темпі. Кашляючи, накульгуючи і задихаючись, обидва йшли прямо до неї.

Воїни кинулися до них, намагаючись підтримати.

— Все не так уже й погано, — нарешті прохрипів Гумбольдт. — Тільки дуже хочеться пити. Особисто я просто вмираю від спраги.

За знаком Юпана один із воїнів умить кинувся геть із печери і незабаром повернувся з глиняною посудиною.

Коли обидва напилися і трохи віддихалися, Шарлотта, мимоволі торкнувшись малесенького золотого хрестика, який постійно носила на шиї, запитала:

— Із вами все гаразд? Усе обійшлося?

— Більш-менш, — відповів Оскар, прочищаючи горло. — Але нізащо в світі я б не став ще раз дихати цією гидотою. Горло просто вогнем горить…

— Нічого дивного, — зауважив учений, роблячи ще ковток води.

— Що ж це за речовина, дядьку? — запитала Шарлотта, зморщивши носа.

— Газоподібний хлор, — відповів Гумбольдт. — Ми з Хуаскаром отримали його з піролюзиту з використанням соляної кислоти і постійного струму. Їй-богу, я й не сподівався натрапити тут на таку чудово обладнану лабораторію. Цьому алхімікові ціни немає, я б охоче відвіз такого фахівця з собою до Берліна.

Перервавши себе на півслові, він попрямував до скорченого тіла комахи і почав його уважно оглядати, бурмочучи собі під носа: «Непогано, дуже непогано!»

Нарешті вчений випростався і заявив:

— Схоже, ми свого домоглися. Бачите судорожно розширені трахеї? Хлор для цих істот — майже миттєва смерть. А коли використовувати його в тісному замкнутому просторі, наприклад, у штольні або підземній галереї, дія його у багато разів посилиться. Я вважаю, що тепер нам удасться раз і назавжди покінчити з цими тварюками — правда, за умови, що до завтрашнього ранку у нас у розпорядженні буде достатній запас хлору.

— До завтрашнього ранку? — Шарлотта раптом відчула, як невиразне передчуття крижаною рукою стискає її серце. — Навіщо такий поспіх? Хіба не можна зробити це трохи пізніше?

Гумбольдт похитав головою.

— Зволікати не можна. Сьогоднішня атака «підземних» показала, які небезпечні і непередбачувані ці істоти. А в місті повно ємностей з воднем, і досить іскри, щоб воно все провалилося в пекло. Ми повинні завдати превентивного удару, не давши їм зібрати сили! — На обличчі вченого відбилася сувора рішучість. — Я зараз же йду до лабораторії, щоб зайнятися справою…

— А ми? — запитав Оскар. — Що нам робити весь цей час?

— Ви всі втомилися. І краще, що ви сьогодні можете зробити, — набратися сил і одіспатися. Завтра нас чекає нелегкий день. Ходімо, Юпане, — звернувся він до жерця. — Хай «Хуракан» знову доправить нас до лабораторії Хуаскара, де ми візьмемося за підготовку належного прийому для Королеви Нижнього світу.

46

На величезній висоті над містом, немов кондор, що видивляється здобич, ширяло одне-єдине повітряне судно — легкий сторожовий корабель.

Волкріс Стоун стояла на містку біля поручнів, стурбовано вдивляючись в обрій. Із-за гір виповзали похмурі хмари, на тлі яких час від часу спалахували зірниці. Грозовий фронт наближався стрімко, захоплюючи все небо.

Ніч буде незатишна, це цілком ясно. Їм із Максом треба терміново знайти якесь затишненьке місце, де можна було б пришвартувати корабель і перечекати грозу. Найкращим виходом було б спуститися вниз, у долину. Головний удар негоди припаде на верхню і середню частину ущелини.

— Як ваша нога, Вол?

Підборіддя і щоки колись лощеного співробітника «Ґлобал Експлорер» укривала колюча триденна щетина. Його сорочка і штани були брудні, а черевики обідрані і пошкрябані. Попри це, виглядав він цілком задоволеним життям. Ніякого порівняння з тим Максом Пеппером, якого вона вперше побачила в Сан-Франциско! Можна тільки уявити, що сказала б його дружина, побачивши свого благовірного в цю хвилину!..