Місто заклиначів дощу - Страница 46

Ясно тільки одне — у безпосередній близькості до виходу з розколини, через яку їй належало пробратися, засідки немає. Почекавши ще трохи, Волкріс стрімко зісковзнула по схилу, відв’язала коней і повела їх до проходу в скелі. За два кроки від неї пінилася й вирувала річка. Останні метри вона подолала з крайньою обережністю — на її місці так учинив би будь-який професіонал.

Біля виходу з розколини вона зупинилася. Роззирнулася, підкинула револьвер, звела курок і повела стволом з одного боку в інший. Потім пролунав постріл, який луна перетворила на пекельний гуркіт.

Волкріс вистрелила ще раз, потім ще, і стала чекати, поки стихне гуркіт відлуння. Нічого. Ніяких ознак супротивника. Волкріс сіла, вдивляючись у сліди в куряві. Ось вони — відбитки копит мулів!

Пружинистим стрибком вона знову злетіла в сідло. Який жаль! Вона так сподівалася, що Гумбольдт усе-таки стане з нею до відкритого бою. Той, яким він був раніше, зробив би саме так. Але, схоже, вона його переоцінила.

Давши остроги коневі, Волкріс почала спускатися в улоговину.

27

Постріли давно відгриміли, але Оскар тільки зараз зважився виглянути з укриття. Серце шалено калатало. Затамувавши віддих, він обережно висунувся з-за виступу й окинув поглядом улоговину. Стежкою, яка привела їх сюди, їхала жінка на сірому в яблуках коні. Її вогняно-червоний плащ і таке саме яскраве довге волосся розвівалися на ходу. На жінці були бриджі для верхової їзди і виблискуючі чорні шкіряні чоботи зі срібними шпорами. У кобурі на стегнах виднілася рукоять нікельованого револьвера. На спині в перев’язі висів меч у піхвах.

За жінкою їхав верхи чоловік. Хоча сказати «верхи» було б великим перебільшенням. Він був перекинутий лицем униз через сідло і міцно зв’язаний, немов баран, якого везуть на забій. Жінка раз у раз обнишпорювала очима долину, і від її погляду нічого не могло сховатися. Нарешті вона повернула голову, і погляд її спрямувався ледь не прямо на Оскара.

Він відчув, як чиясь рука схопила його за комір і рвонула назад.

— Негайно в укриття!

Гумбольдт виглядав украй схвильованим. Шарлотта тримала Вілму на руках, затискуючи їй рукою дзьоба. Трохи почекавши, учений знову визирнув. Уважно оглянувши в бінокль улоговину, він стиха промовив:

— Здається, пронесло. Вона не помітила нас, а сліди мулів збили її з пантелику!

Оскар знову висунувся з-за виступу. Дивна кавалькада була вже біля дальнього краю улоговини. Коли коні й вершники остаточно зникли за скелями, Гумбольдт сказав:

— Спрацювало! Тепер іншої дороги у нас немає — тільки вгору.

— А як же з мулами? — запитала Шарлотта.

— Волкріс побачить їх дуже скоро. І якщо зрозуміє, в чому річ, то відразу повернеться. До цього часу нам треба забратися звідси, і якнайдалі. Отже, вперед і вгору!

Оскар сунув Вілму до свого рюкзака — так, що з нього виглядали тільки голова ківі та довгий дзьоб. Птах крутив головою, а його живі очі, повні цікавості, обстежували околиці.

— А якщо вона наткнеться на таємну стежку?

Гумбольдт промовчав. Питання не вимагало відповіді, тому що відповідь була в ньому самому…

Волкріс натягнула поводи. Її кінь труснув гривою і зупинився.

Жінка спішилася й неквапливо пішла туди, де паслися мули. Тварини зібралися разом на краю улоговини, за два кроки від маленького гайка, і поскубували жорстку траву.

Оголивши меча, Волкріс зупинилась і якнайуважніше оглянула місцевість. Вона зовсім не підходила для засідки, але обставини змушували жінку дотримувати всіх застережних заходів.

Підійшовши впритул до тварин, вона поплескала одного з мулів по крутому боку.

— Спокійно, спокійно! — неголосно сказала вона. — Куди ж запропастилися ваші господарі, га? Невже ви тут самі-самісінькі, і ніхто вас не пильнує?

На звук її слів мули з цікавістю підвели голови. Вона піднесла руку до ніздрів одного з них, і той не виявив ані найменшого хвилювання. Вірна ознака, що поруч немає засідки. Інакше мули б інстинктивно прищулювали вуха.

Обстеживши гайок, Волкріс засунула меч у піхви. Гумбольдт зник, немов розчинився в повітрі. Прокляття! Якимсь чином йому вдалося обкрутити її круг пальця.

Намагаючись зрозуміти, що сталося, вона почала обшукувати черезсідельні сумки. Там виявилося багато одягу, до сідел були приторочені намети й циновки для сну, але не знайшлося ні крихти їстівного. Також не було Гумбольдтових приладів та його зброї. Крім того, знайшлося кілька гаків, якими користуються для сходження на скелі, дві гасові лампи і моток міцної мотузки. Складалося враження, що Гумбольдт і його супутники поспіхом зібрали найнеобхідніше, відпустили мулів, а самі десь притаїлися.

Питання лише в тому, де саме.

На землі залишилися відбитки підків, але людських слідів серед них не було. Жодного.

Вилаявшись крізь зуби, вона взялася до діла.

За лічені хвилини зв’язала мулів між собою і прикріпила поводи першого з них до луки сідла Пепперового коня. Поки вона це робила, редактор кидав на неї люті погляди і, трохи поміркувавши, Волкріс вирішила вийняти кляп у нього з рота.

Ковтнувши повітря, Макс заревів:

— Ви хитра, підступна тварюка, яка…

— Це була всього лише проба, — незворушно сказала жінка. — Якщо ви кричатимете і ускладнюватимете мені життя, я поверну кляп на місце.

Пеппер замовк, задихнувшись від люті.

Підхопивши поводи, Волкріс повела караван із двох коней і четвірки мулів назад в улоговину. Через кожні кілька кроків вона зупинялася, щоб уважніше вивчити сліди. Досягнувши центральної частий улоговини, вона знову зупинилася — але ця зупинка була куди тривалішою.