Місто заклиначів дощу - Страница 47

Тут з’явилися сліди взуття — кілька великих і кілька помітно меншого розміру. Між ними попадалися відбитки-хрестики, схожі на пташині.

Жінка закусила губу. Чому вона раніше їх не помітила? Який промах!

— Тут вони спішилися, причому дуже поспішали, — промовила вона вголос. — Але куди міг податися Гумбольдт? Не водою ж їх змило, справді?

В улоговині стояла глибока тиша. Можна було навіть розчути, як високо вгорі, на краю ущелини, гуде вітер. Вона ще раз уважно обстежила все навколо і, нарешті, сказала:

— Не гаймо часу. Спробуймо покластися тільки на власне вміння читати сліди.

У цьому мистецтві з нею могли б позмагатися небагато людей.

Іронічно помахавши Пепперу, Волкріс рушила по спіралі навколо того місця, де вперше виявила сліди взуття, поступово розширюючи кола і захоплюючи все більшу ділянку місцевості. Під ногами було суцільне каміння, на якому не залишається слідів. І лише опинившись на досить значній відстані від коней, вона помітила серед щебеня маленьку білясту плямочку, що поблискувала вологою.

Опустившись навколішки, вона поторкала плямочку кінчиком пальця, а потім понюхала її.

— Пташиний послід, — сказала вона собі. — І зовсім свіжий!

Волкріс підвела голову: прямо перед нею лежав валун, на шорсткому боці якого виділялися дивні темні плями. Вона перебігла до нього — і зразу переконалася, що зовсім недавно тут за допомогою чогось гострого з поверхні каменя здерли мох. На розчищених ділянках проступали якісь значки, які можна було прийняти за випадкові подряпини, але внутрішній голос підказував їй, що тут щось не так.

Вона придивилася: безперечно, то були письмена.

Волкріс квапливо оглянула брили, розташовані по сусідству, і вже не здивувалася, виявивши на них подібні символи. Дивна місцина!

Сухі пасма трави біля брили, на якій знаків виявилося найбільше, були помітно прим’яті. Вона уявила, як Гумбольдт і його супутники стовпилися навколо знахідки. Що б не означали письмена на інших каменях, цей становив для них особливий інтерес.

Прийнявши рішення, вона попрямувала туди, де залишила коней, і насамперед спустила Макса з сідла на землю та звільнила його від пут.

— Тепер, Пеппере, — сказала вона, — настав час відпрацьовувати те, за що вам платить Вандербілт.

Макс лежав нерухомо, з ненавистю дивлячись на жінку. Нарешті він сказав:

— Не дочекаєтесь! З мене досить. Ви, підла й брехлива особа, яку…

Клацання зведеного курка змусило його прикусити язика.

— Ви певні, Пеппере, що хочете закінчити ваше висловлення? — поцікавилася Волкріс.

Макс зміряв її поглядом і понурив голову.

— Так воно краще.

— Що вам, власне, від мене треба? — запитав він, масажуючи затерплі зап’ястя й кісточки і постогнуючи від болю.

— Ви, як мені відомо, знайомі з мовами андських індіанців і стародавньою символікою. Якщо допоможете мені впоратися з однією задачкою, матимете другий шанс.

— А якщо ні?

Замість відповіді вона просто повела вбік стволом кольта.

Вибору не було.

— Можна мені бодай ковток води? — здаючись, промовив редактор.

Волкріс кинула йому бурдюк із водою.

Він пив жадібно, захлинаючись і проливаючи цілющу вологу собі на груди, а коли вгамував спрагу, повернув бурдюк жінці й поцікавився:

— То що ви від мене хочете?

28

Стежка і справді спрямовувалася просто в небо.

Четвірка подорожніх крок за кроком підіймалися стертими сходинками і вищербленими плитами все вище й вище. Угорі, над їхніми головами стежка губилася в тумані. Де-не-де вона була засипана уламками — слідами давніх каменепадів; тут доводилося рухатися дуже обережно, камені «дихали» під ногами, і будь-який необережний рух міг обернутися падінням униз.

Ще більших зусиль вимагало подолання ділянок, що встигли зарости низькорослим, але неймовірно колючим чагарником, гілляччя якого неможливо було віддерти від штанів і чобіт.

Подекуди з розколин стирчали вузлуваті кореневища, за які можна було вхопитися, та й кам’яний виступ, що весь час тягнувся праворуч, теж був дуже до речі. На щастя, поверхня скелі під ногами була шорстка, з багатьма нерівностями, завдяки чому підошви не надто ковзали.

Хоч у цьому їм пощастило, бо оступитися тут означало тільки одне — неминучу смерть.

Через кілька сотень кроків стежка звернула геть від улоговини, яка тепер видніла далеко внизу, завела подорожніх в тісну ущелину, схили якої були вкриті квітучими кактусами, дивними рослинами з великими квітками і плодами завбільшки з тенісний м’яч. Подекуди траплялися дерева з вузлуватими стовбурами, з яких звисали сиві бороди лишайників.

Вони підіймалися ще півгодини, і лише після цього зважилися зробити короткий привал. Напруга далася взнаки — Гумбольдт і його супутники задихалися, їхні обличчя лисніли від поту, а руки й ноги були до крові роздерті колючками. Важко дихаючи, вони попадали на невеликий скельний майданчик, і вчений пустив по колу свою флягу.

— Ну що, Шарлотто, — трохи віддихавшись, запитав Гумбольдт, — ти ще не шкодуєш, що зв’язалася зі своїм дядечком?

Дівчина силувано посміхнулася.

— Нізащо в світі я б не відмовилася від такої мандрівки. У жодній школі я б не дізналася стільки, скільки за ці дні!

— Питання лише в тому, чи зумієш ти довезти ці знання назад додому, — сказав ущипливо Оскар.

— Боягузик, — глузливо відгукнулася Шарлотта.

— Але, між іншим, він має слушність, — підтримав підлітка Гумбольдт. — Потрібна якнайбільша обережність. І не забувайте про долю Босуелла — адже він у полоні. Треба гадати, жителі плоскогір’я не дуже охочі пускати в свої краї чужаків.