Місто заклиначів дощу - Страница 50

— Зараз же припиніть! — зажадала вона. — Ми повинні заощаджувати воду. Хто знає, чи є тут, нагорі, джерела, придатні для пиття!

— Може, і ваша правда… — все ще важко дихаючи, промовив редактор. — Але скажіть мені, Волкріс, що, власне, ви хочете зробити, коли наздоженете Гумбольдта? Ви ж не збираєтеся його вбити?

— Я не варвар, — сухо відповіла жінка. — Зрозуміло, про вбивство не може бути й мови. Я всього лише хочу переконати цю людину, що їй немає ніякого сенсу продовжувати експедицію. Тим паче що без зброї і запасу харчів це удвічі важче.

— Отже, ви хочете позбавити його всього цього? Тобто пограбувати?

— Називайте це як завгодно, — посміхнулася Волкріс. — Я віддаю перевагу іншому терміну: «необхідні заходи». Ми вже дуже близько підійшли до відкриття, і не в моїх правилах ділитися славою з якимсь Карлом Фрідріхом фон Гумбольдтом, самозванцем і сумнівним ученим!

Зробивши короткий ковток, вона загвинтила флягу й поклала її до свого рюкзака.

— Не можу зрозуміти єдиного: як їм вдається пересуватися так стрімко. За моїми розрахунками, ми давно мали б нагнати Гумбольдта чи тих, хто його захопив. Просто якась загадка!

Якийсь час Волкріс вдивлялася в туман, немов намагалася пронизати його поглядом, а потім перевела погляд на Пеппера. Інакше як жалюгідним становище редактора навряд чи можна було назвати.

— У мене є пропозиція, — нарешті сказала вона. — Ми продовжуватимемо погоню ще протягом півгодини. І якщо нічого не вийде, почнемо шукати місце для стоянки. Сьогодні ми все одно більше нічого не зуміємо зробити. Зараз четверта, скоро почне сутеніти, і нам потрібно влаштуватися на нічліг.

— Приймається, — сказав редактор, примушуючи себе підвестися. — Схопимо їх усіх — і квит!

Жінка посміхнулася. Хоча Пеппер і був слабаком, але в почутті гумору йому не відмовиш. Риса вдачі, яка ніколи не виявляється зайвою. Крім того, він був зовсім не дурний. Знання індіанської культури та мови могло дати їм чималу користь. Хто знає, що чекає на них попереду?

— Непогано сказано! Вперед!..

Але півгодини не знадобилося, щоб усе закінчилося якнайнесподіваніше. Стежка обірвалася, і під їхніми ногами розверзлася жахлива прірва, затягнута пеленою хмар.

Стоячи на її краю, ні Волкріс, ні Макс не могли оцінити, яка вона широка і глибока. Край могутнього виступу скелі, на якому вони опинилися, здіймалися дві кам’яні тримальні опори, до яких кріпилися сплетені з рослинних волокон троси підвісного моста, від самого вигляду якого у Пеппера похололо в грудях. Міст тягнувся прямо через прірву, а його протилежний кінець зникав у тумані.

Куди він веде, і що може їх чекати на іншому краю прірви?

Волкріс сіла і приклала долоню до дерев’яного настилу моста.

— Вони пройшли тут зовсім недавно, — сказала вона. — Міст ще погойдується.

— Що тепер нам робити? — запитав Макс. — Підемо за ними?

— Ні. — Вона знову схилила голову, прислухаючись. — Чуєте: шум і ніби приглушені голоси? Це на тому боці.

— Гумбольдт?

Волкріс похитала головою.

— Навряд чи. Швидше, індіанці. Вартові, що охороняють міст.

— І що ж тепер нам робити?

Жінка напружено вслухувалася й далі в звуки, що доносилися з туману.

Раптом почулися квапливі кроки. Вони наближалися, і міст знову почав розгойдуватися. Волкріс стрімко оглянулася: зовсім поруч із мостом ледве помітна стежка звивалася уздовж краю прірви, поступово йдучи вниз.

— Швидше, — сказала вона. — Треба негайно забиратися звідси.

30

Оскар розплющив очі.

Пітьма!

Де він? Що з ними трапилося?

Він підвів голову і спробував зорієнтуватись.

Але чому він нічого не бачить? Він що, осліп? Начебто, ні, — просто його обличчя закрите цупкою тканиною. Здається, йому накинули на голову мішок…

Він спробував позбавитися від мішка, але нічого не вийшло. Руки і ноги щось утримувало. Сонячні промені ледве просочувалися через тканину, повітря всередині мішка було затхлим, дихалося через силу. Він відчував, як теплий вітер обвіває його тіло, але ніяк не міг визначити його положення в просторі. Солоні струмки поту стікали по його обличчю.

Повільно, як тече пісок у пісковому годиннику, поверталася пам’ять. На них напали… Почалася бійка… Він дістав удар по голові, а потім… порожнеча.

Він спробував заговорити, покликати на допомогу, але чиїсь руки миттєво засунули йому в рота кляп. Плечові й колінні суглоби були весь час напружені, він відчував, як погойдується з одного боку в інший, немов маятник.

Раптом Оскар здогадався, що з ним відбувається: він висів горілиць на довгій жердині, немов убита мисливцями косуля, і його несли, причому досить швидко.

А де решта? Їх теж захопили в полон?

Він спробував поворушити руками, але грубі мотузки з рослинних волокон боляче впилися в зап’ястя. Кінчики пальців затерпнули, він їх давно вже не відчував.

Звуки, що долітали до його вух, були незнайомими і збивали з пантелику. Він чув кроки босих ніг, що шльопали по пружних дошках. Поскрипувала жердина, натягалися і слабшали мотузки, а його викрадачі рухалися нерівним кроком, наче весь час перебігали по якихось настилах чи балках. Він навіть уявив собі місто, де самі лише підвісні мости і драбини, — і в пам’яті відразу спливла Босуеллова фотографічна пластина й зафіксовані на ній запаморочливі прірви та прямовисні скелі.

Викрадачі більшу частину шляху мовчали, лише зрідка видаючи два-три слова. Їхні голоси звучали дивно: немов пориви вітру, що ворушать сухий бур’ян. Нічого знайомого, але звучання їхньої мови нагадало йому, як Шарлотта вимовляла слова на кечуа, мовою імперії інків.