Місто заклиначів дощу - Страница 51

Серед інших звуків був один зовсім непояснимий: він віддалено нагадував лопотіння крил птаха, проте, судячи із сили цього звуку, птах мав би бути якихось неймовірних розмірів. Потім у височині щось продзижчало, і незабаром дзижчання розчинилось і затихло десь високо вгорі. Оскара обдав тугий потік повітря, немов над ним проплив повітряний корабель.

Оскар пам’ятав про літальні апарати на фотопластині, про всі ці незліченні крила, штурвали й роздуті вітром вітрила у вишині. Невже все це існує насправді, і Небесна стежка привела їх до міста за хмарами?

У міру того, як тривав їхній шлях, звуковий фон змінювався. Приємне дзижчання наповнило повітря, нагадавши про бджолиний вулик. Спочатку воно було ледве чутним, але поступово стало наростати, і раптом Оскар зрозумів, що це голоси, безліч різних голосів: високих і низьких, глухих і дзвінких, сильних і слабкіших. Від ударів металу об метал здригався ґрунт, повітря наповнював приглушений гул якихось могутніх машин.

Потім у ніс йому вдарив запах горілого дерева, прянощів, трав, смаженого на вогні м’яса. Дзижчання голосів ставало все голоснішим. І хоча підліток нічого не бачив навколо, він легко уявив, як жителі надхмарного міста товпляться навколо, витріщаючись на полоненого, як вони розступаються, пропускаючи носіїв і утворюючи прохід перед ними. До його вух доносилося стримане бурмотіння, а іноді навіть мелодійний сміх. Він майже розумів, про що говорять ці люди. Напевно, про дивних прибульців, про те, для чого вони з’явилися сюди, і як наважилися вторгнутися в їхні володіння.

Раптом голоси почали наростати, стали помітно гучнішими, в них почулася злість, і так тривало доти, поки один із тих, хто супроводжував носіїв, подав коротку команду, після чого все стихло.

Чи були ці істоти насправді людьми? Постаті, що виникли перед ними в тумані на вершині, мали незвичний вигляд — низькорослі, схожі на дітей, силою вони цілком могли зрівнятися з дорослою людиною. Зрозуміло, не з Гумбольдтом, — той був на диво міцний і міг чинити найжорсткіший опір. Проте, швидше за все, до справжньої сутички справа тоді так і не дійшла. Тільки дурень став би вплутуватися в кровопролитну битву на самому початку знайомства з невідомим народом. Адже їхня мета — вивчити його, а не підкорити, і для цього є тільки один шлях — завоювати довіру. Принаймні, так стверджував Гумбольдт.

Тим часом гомін голосів поступово затих, зникли звуки роботи майстерень. Мабуть, центр міста залишився позаду, а отже, саме місто було не таке вже й велике. Судити важко, тим паче, що Оскар під час руху «всліпу» абсолютно втратив відчуття часу. Єдине, чого він зараз хотів, — щоб муки скоріше закінчились, і він зміг би нарешті хоч трохи поспати. Дуже багато чого трапилося останнім часом, а багатоденний перехід у горах, повний труднощів, забрав у нього останні сили.

Немов почувши його думки, носії зупинилися.

Оскар відчув, що його звільняють від пут, потім хтось підхопив його на руки. Скрипнули, відчиняючись, невидимі двері, його підтягли до них і штовхнули вперед. Спіткнувшись, він плюхнувся лицем униз на пружинисту підлогу. Двері зачинилися, зовні загримів засув…

Насамперед Оскар спробував позбавитися від мішка на голові. Він ослабив зав’язки на потилиці, відтак стягнув із себе мішок і відкинув подалі. Прохолодне повітря охолодило розпашіле обличчя, але найголовніше — тепер він міг вільно дихати і бачити навколишній світ.

Він був у кулястому приміщенні діаметром близько трьох метрів. Стіни його були сплетені з пружних стебел якоїсь рослини, за каркас правили товсті жердини, зігнуті дугою, і в цілому все виглядало так, як коли б він опинився всередині велетенського гарбуза. Підлога, трохи увігнута, була виготовлена з того самого матеріалу. Ніяких вікон — тільки замкнуті двері, через які його заштовхнули сюди, і невелика дірка в підлозі, якою, очевидно, користувалися як нужником. Збита з тонких дощечок вузька кушетка, покрита тканиною з грубої вовни, завершувала бідну обстановку. У кутку в напівтемряві виднілися глиняний глечик із водою і тарілка з коржиками.

Нарешті він зможе хоч трохи попоїсти!

Як зголодніла тварина Оскар накинувся на черстві коржики, запиваючи їх водою, і враз доїв геть усі. Ніколи раніше йому не доводилося пробувати нічого смачнішого.

Потім він доповз до кушетки, натягнув на себе покривало і, зітхнувши, склепив повіки.

За мить він уже спав глибоким сном.

31

На світанку другого дня Макс Пеппер прокинувся від того, що в нього затерпла шия. Вночі було нестерпно холодно, а кам’янистий ґрунт не сприяв гарному сну. У нього тріщала голова, йому довелося спати без подушки. Він сумував за своїм ліжком, своїм будинком, своїм садом, за дружиною і дочкою. Інакше кажучи — за всім, що не було пов’язано з цією поїздкою.

— Міс Стоун! — гукнув він.

Відповіді не було.

— Волкріс!

Він підвівся і побачив, що її ковдра зім’ята й відкинута набік, а одяг і взуття жінки зникли. Отже, вона подалася на розвідку.

Макс важко зітхнув. Що за нестримний характер! Рано чи пізно вона, звичайно, повернеться. Але краще б це сталося якомога швидше.

Він підвівся, дістав із рюкзака окраєць хліба, відрізав скибку шинки, відгвинтив кришку фляги з водою і почав снідати.

Як він міг погодитися поїхати сюди? Ніякі гроші на світі не повернуть йому сили і здоров’я, витрачені в цьому поході. І можна бути певним, що Вандербілт виявиться, своїм звичаєм, не надто щедрий. Хоча про це рано говорити — спершу треба все-таки повернутися додому, а коли це станеться, тільки Богу відомо.