Місто заклиначів дощу - Страница 52

Покінчивши зі сніданком, він притулився до скелі й почав масажувати шию. М’язи потилиці зовсім задерев’яніли, і кожен рух завдавав гострого болю. Опустивши голову, він перейшов до легких колових рухів біля основи черепа, як раптом погляд його впив на протилежний бік ущелини.

Туман із настанням ранку розвіявся, гірський масив, що був позаду Макса, відкидав довгу тінь на скелі по той бік прірви. І те, що він там побачив, змусило редактора забути про болі в потилиці, про тугу за батьківщиною і стрімко схопитися на ноги.

Перед його очима відкрилася чарівна панорама міста в хмарах. Такого дивовижного і прекрасного, немов воно зійшло зі сторінок «Тисячі й однієї ночі». М’яке вранішнє світло ковзало по будинках, банях і вежках, забарвлюючи їх у кольори рожевих пелюсток, осявало площі, мости і храми, повислі в повітрі вулиці і платформи. Біло-рожеві площини стін чергувалися з голубуватими тінями, створюючи справжню феєрію кольорів. На мить блиснули позолочені дахи і шпилі, — і ось уже знову все затягло пеленою хмар.

Макс дихав, немов після забігу на довгу дистанцію. Він справді бачив усе це, чи в нього почалися галюцинації? Існує це місто насправді чи йому було дано краєм ока заглянути в рай?

Він до болю в очах вдивлявся в білясті клубки випаровувань, але видіння не поверталося.

За кілька хвилин почувся шурхіт у заростях. Гілки розсунулися, і з кущів з’явилася Волкріс.

— Доброго ранку, — сказав Макс. — Як вам спалося?

— Я відлучилася, щоб постежити за мостом.

— І який результат?

— Подолати його практично неможливо. Четверо чи п’ятеро охоронців, а може, й більше. У будь-якому разі їх досить, аби створити серйозні утруднення.

— Ну, п’ятеро для вас, міс Стоун, — так, дрібниця. З вашою кваліфікацією…

— Киньте ваші жартики, Пеппере. Тут потрібно діяти дуже акуратно. Якщо хоч одному з них удасться втекти, на підмогу миттю з’явиться ціла орава. Наша перевага полягає тільки в раптовості.

— Хіба нам конче треба перебиратися на той бік? — запитав він. — Спостерігати за тим, що відбувається, ми можемо і звідси. Тільки що хмари розійшлися й відкрилося місто на тому боці. Це справді вражаюче видовище!..

— Мені потрібний Гумбольдт — у полоні він чи на волі! — відрізала Волкріс таким тоном, що стало остаточно ясно — будь-які дискусії закінчено.

Сівши поруч, вона відламала шматок хліба й почала неквапливо жувати. У Макса вистачило розуму не продовжувати суперечку — він усе ще добре пам’ятав, як його супутниця вміє поводитися з ласо.

— Мені дуже шкода, — раптом сказала вона, немов їхні думки текли паралельно. — Я маю на увазі те, що відбулося між нами в долині. Але я не могла ризикувати і дозволити Гумбольдтові утекти. Я поводилася… не цілком чесно.

— Не цілком чесно… — посміхнувся Макс. — Ви обійшлися зі мною як із військовополоненим. І поїздку впоперек сідла я забуду ще не скоро. Я вже був подумав, що прийшла моя остання година.

— Я й не чекаю, що ви зрозумієте причину, через яку я так учинила. Я жінка, змушена відстоювати своє місце в світі, яким правлять чоловіки. І мені не раз доводилося протистояти важким ударам долі. Але на кожен я знаходила свою відповідь. Так і з Гумбольдтом. Колись він погордував мною, але цього разу йому мимоволі доведеться приділити мені увагу.

Після досить тривалої мовчанки Макс несподівано запропонував:

— У нас із собою два пристойних біноклі. Найрозумніше в нашому становищі — залягти в укритті неподалік і пильно поспостерігати за мостом протягом дня. Так би мовити, зібрати інформацію. Це напевно краще, ніж із розгону стромляти голову в пащу левові.

Але Волкріс була непохитна. Розправляючись із хлібом і шинкою, вона коротко й твердо промовила:

— Гумбольдт на тому боці, отже, і ми підемо туди. Можливо, міст нам не здолати, але існує ще один шлях, яким можна пробратися до міста.

— Звідки ви це знаєте?

— А ви не ставили собі питання, яким чином Гаррі Босуеллу вдалося туди проникнути?

Макс здивовано втупився очима в жінку.

— Я знаю, як він це зробив. За двісті метрів звідси я дещо надибала, і, боюся, вам це не дуже сподобається. Збирайте рюкзак і йдіть за мною.

За чверть години обоє стояли неподалік від краю обриву, і Пеппер аж рота роззявив, побачивши дивні речі, заховані в чагарнику: три дерев’яні розсувні ніжки з гвинтами для фіксації і з гумовими наконечниками в нижній частині.

Редактор тільки розвів руками від подиву — перед ним був розібраний на частини штатив від фотоапарата, який міг належати тільки Гаррі Босуеллу!

Він нахилився вперед і побачив, що поряд зі штативом лежить і сам фотоапарат. Дерев’яний корпус був у цілком задовільному стані, за винятком кількох подряпин і плям, об’єктив також не постраждав. Судячи з того, як лежали всі предмети, Босуелл ховав їх поспіхом, очевидно, рятуючись втечею. Штатив разом із фотоапаратом важили близько десяти кілограмів, і тягти їх на собі крутими схилами було просто неможливо.

Потім Макс оглянув ґрунт поблизу заростей. Тут знайшлося вугілля від багаття, яке також поспішно погасили, розкидавши жар на всі боки ногами, кілька клаптиків паперу, рештки обгорілої газети й порожня консервна бляшанка з-під свинини з бобами американського виробництва.

Сумнівів не лишалося — фотограф побував тут. Але коли? І що змусило його кинути дорогу фотокамеру і поспішно покинути стоянку? Проте у будь-якому разі, до Нью-Йорка вони повернуться не з порожніми руками…

— Де ви застрягли? — донісся до нього вимогливий оклик із-за виступу скелі. Волкріс уже встигла зникнути з поля зору Пеппера і квапила його.