Місто заклиначів дощу - Страница 53

— А як же камера? — гукнув він услід їй. — Не кидати ж її тут!

— Пізніше, — прозвучала коротка відповідь. — Зараз є речі важливіші.

— Але я думав, що Босуеллова камера…

— Зараз же облиште цю ідіотську камеру і йдіть за мною!

«Ця бісова баба, — промайнуло в голові у Макса, — зажене-таки мене в могилу». Вона весь час тримає його в неймовірній напрузі і змушує вплутуватися в авантюри, на які сам він нізащо не зважився б. У всякому разі (і ця думка чомусь здалася Пепперові втішливою) — він потроху починає звикати до такого життя. Більше того — воно навіть дає йому втіху.

Волкріс чекала його за поворотом стежки, стоячи на краю уступу, який так круто обривався вниз, що мимоволі виникало враження, ніби саме тут має бути кінець світу. Стежка робила плавний поворот, а далі починала круто спускатися уздовж стіни скель.

Макс повільно підійшов до краю обриву і заглянув униз. Боже мій, що за безодня! Від самого погляду в прірву в животі утворилася холодна порожнеча, коліна ослабіли. Нижню і верхню частину неймовірної скельної стіни приховували хмари, і на мить йому здалося, що виступ, на якому вони обоє стояли, ось-ось відколеться від гірського масиву і полетить у долину. Про те, що таке цілком можливо, свідчили величезні брили гірської породи, які він бачив біля підніжжя цього схилу. Зліва від нього починався кам’яний карниз завширшки не більш як півметра — він і був продовженням стежки, якою вони обоє сюди спустилися.

Макс набрав побільше повітря, щоб його серце, що шалено калатало, трохи вгомонилося. Ніколи раніше йому не доводилося бувати в таких місцях, хоча він списав сотні сторінок описами неймовірно красивих ландшафтів — від Ґранд-Каньйона до заповідних Скелястих гір. Але панорама, що зараз відкривалася перед ним, набагато перевершувала всі ці чудеса природи.

— Кінцева зупинка, — стиха пробурмотів він. — Доведеться повертатися…

— Помиляєтеся, містере Пеппер, — різко заперечила Волкріс, і в її очах спалахнули небезпечні вогники. — Невже ви готові здатися? Тепер, коли починається найцікавіше?

Редактор поглянув на карниз, потім боязко покосився на прірву. Шлунок здавила крижана рука.

— Але ж ви це не серйозно, міс Стоун?

— Хіба я схожа на жартунку?

Макс ковтнув слину й подумав: «Кепська справа. А мені ж тільки-тільки почали подобатися пригоди!»

32

Рано-вранці Оскара безцеремонно розбудили. У напівмороці своєї в’язниці він розрізнив п’ять, чи шість постатей навколо себе. Сильні руки схопили підлітка, підняли з тапчана, натягнули йому на голову мішок і зв’язали зап’ястя.

— Відпустіть мене, я ж нічого вам не зробив!.. — закричав він, намагаючись вирватися.

Марно — його знову схопили і витягли назовні з плетеної комірки. Потім повалили на землю, зв’язали додатковими ременями руки і ноги і знову підвісили до жердини. І ось він знову теліпається, як дохлий кролик.

Але що це? Праворуч і ліворуч чуються знайомі голоси: це його друзі!

— Шарлотто! Елізо! Пане Гумбольдт! Ви тут? — загукав Оскар.

— Еге-гей! Я тут!.. — донеслася відповідь, супроводжувана стогонами і лайкою. — Чорт би вас узяв, хіба так поводяться з гостями? Адже ми прийшли до вас із миром!

У Оскара трохи відлягло від серця. Принаймні, тепер він не сам.

Пролунав різкий горловий вигук, і вся процесія почала рухатись. Їх знову поспішно несли через усе місто, але цього разу шлях виявився коротший. Не минуло й п’яти хвилин, як носії зупинилися.

Навколо зашепотіли голоси, почулося скрипіння дверних завіс, і Оскар із невиразною тривогою зрозумів, що їх занесли до приміщення. У повітрі запахло димом спалюваних ароматичних смол. Запах був такий густий, шо підліток закашлявся, і лише через деякий час його легені трохи звикли до задушливої атмосфери. Їх опустили додолу, звільнили руки і ноги й ослабили зашморги мішків на головах. Потім кроки віддалилися.

Оскар почекав хвилину-другу, а потім скинув із голови мішок і роззирнувся.

— Ми самі, — прошепотів він, звертаючись до друзів. — Можна зняти мішки!

Він допоміг їм звільнитися від «головних уборів». На лобі Гумбольдта красувалася чимала ґуля, яку він дістав у сутичці, але жінки виявилися цілі і непошкоджені. Проте все їхнє майно пропало — залишився тільки той одяг, що був на них. Вілми також не було, і лишалося сподіватися, що їхня маленька подружка вціліла і никає десь у навколишніх горах.

Зал, у якому вони були, здавався величезним. Світло смолоскипів відкидало на стіни химерні тіні. Через отвори в даху до приміщення проникали стовпи сонячних променів, у них синіми пасмами клубочився дим курильниць. Висоту банеподібного склепіння, що спиралося на безліч різьблених колон, визначити було неможливо. Підлога складалася зі складного переплетення стебел бамбука, забарвлених у різні кольори, її вкривали строкаті килими, виткані з вовни лами або альпаки.

У центрі залу було чимале підвищення у вигляді ступінчастої піраміди. На її вершині розташовувалися два невеликі, але дуже давні з вигляду обеліски, покриті вяззю таємничих символів. Між ними стояв величезний різьблений трон, на якому, — тут у Оскарж перехопило дух — виднілася чиясь постать.

То була людина-птах, неймовірно схожа на охоронні статуї на межі володінь заклиначів дощу, але значно меншого зросту! Над гачкуватим носом дзьобом світилися два холодні жовті ока. Істота нахилилася вперед, спираючись на дуже гарну, прикрашену золотом і коштовними каменями патерицю. Праворуч від неї стояла невелика клітка, яка здалася Оскарові знайомою. Звідти несподівано донісся неголосний писк.