Місто заклиначів дощу - Страница 58

Тонкощі Оскара зараз не цікавили. Перед ним раптом відкрилася вражаюча фінансова перспектива, яку обіцяв лінгафон для людини практичної та ініціативної. Якщо налагодити його виробництво, він міг би за одну ніч перетворити винахідника на мультимільйонера. Тільки продаж ліцензій до інших країн обіцяв нечувані прибутки. Цікаво, чи замислювався про це пан Гумбольдт?

Судячи з усього — ні. А зараз учений, бурмочучи під ніс лайливі слова, знову маніпулював кнопками і верньєрами, настроюючи своє дітище. Минуло чимало часу, перш ніж він, нарешті, залишився задоволений роботою приладу.

— Працює, — сказав Гумбольдт. — А тепер продовжимо нашу розмову.

Він злегка уклонився жерцеві і почав поволі, ретельно добираючи слова, розповідати про мету їхньої експедиції, про старовинні рукописи, в яких згадувалися «заклиначі дощу», про знахідку фотографічної пластини, про плавання через океан і труднощі з губернатором прибережної провінції. Закінчивши, він, без будь-якої іронії, ще раз висловив подяку за теплий прийом і можливість вести розмову з такою поважною духовною особою.

«Ох, ця вже мені політика!» — глузливо подумав Оскар, пригадавши про те, як ще зовсім недавно теліпався під жердиною з мішком на голові.

Тепер настала черга жерця.

— Ви сказали: «заклиначі дощу»?» — В очах старого читалося щире здивування. — Що це за народ?

— Цим ім’ям називає вас стародавня легенда племен з узбережжя, — відповів Гумбольдт. — Даруйте, якщо в ньому є щось образливе для вашого народу.

— Образливе? Ні… — Маленький жрець задумливо усміхнувся. — Чужакові і справді може здатися, що ми вміємо викликати дощ… Хоча заклинання тут ні до чого. Це дуже просто, і коли прийде час, я все вам поясню.

Оскар із захопленням вслухався й далі в слова, що линули з лінгафона. Так, вони звучали механічно, і наголоси не завжди стояли на місцях, але зрозуміти їх було не важко. Іноді здавалося, що прилад не може підібрати точне слово, і тоді вогники на передній панелі починали безладно мерехтіти. Але решту часу він працював бездоганно.

— Я вже говорив, — вів далі жрець, — що моє ім’я — Юпан, я належу до народу ханак пача, що вашою мовою означає «люди верхнього світу». Але головне в іншому. Ваше прибуття сюди було провіщено багато-багато років тому — ось чому я вважаю за високу честь першим вітати вас у своєму храмі.

— Провіщено? — Гумбольдт зібрав лоб у складки. — Що ви маєте на увазі?

— Давнє пророцтво, — відповів жрець. — Воно змусило кілька поколінь наших предків сушити голови над цією загадкою. У ньому з вражаючою точністю описано ваше прибуття… — Помітивши здивовані погляди гостей, він похопився: — Я не хотів би зараз обтяжувати вас такими серйозними і складними речами. Тому прошу прийняти мої вибачення за дещо грубе поводження з боку нашої… прикордонної охорони. Ці люди не були поінформовані про те, хто ви і які ваші наміри. Але як тільки мені стало відомо, що четверо полонених, серед яких дві жінки і двоє чоловіків, перебувають в ув’язненні, я негайно наказав повернути вам волю, попередньо доправивши вас сюди… Ми, ханак пача, з давніх часів живемо дуже замкнуто. Кордони наших володінь невидимі, але вони існують, і ніхто не має права переступити їх без нашої на те волі. Ви перші чужоземці, що опинилися в місті за останні сто років. Якщо, звичайно, не рахувати чоловіка, який уперто намагався порушити наші закони і був спійманий у сіті. У той час він був між життям і смертю, бо в його крові кипіла отрута.

— Босуелл! — вигукнула Еліза. — Я думаю, саме про нього говорить жрець.

— Ви знаєте цю людину? — з невідомої причини обличчя Юпана проясніло.

— Ну звичайно ж! — гаряче підтвердила жінка. — Наяву я ніколи з ним не зустрічалася, але він був у моїх видіннях.

— Тоді все сходиться, — кивнув Юпан. — Він — Око. Його клич долетів до вас.

Оскар примружився. Око? Що це означає? В усякому разі, звучить дуже таємничо. У нього на язиці вже крутилося питання, але він не зважився втрутитися в розмову.

— Ваша правда, — підтвердив Гумбольдт. — Це Гаррі Босуелл указав нам шлях. Сподіваюся, з ним усе гаразд?

— Як же інакше? — Юпан звичним жестом здійняв руки, немов збираючись сотворити молитву. — Він із честю витримав ритуал, що передував вашому прибуттю, і з того часу залишається нашим… е-е… гостем. Коли бажаєте, я накажу його привести.

— Це було б дуже люб’язно з вашого боку, — з уклоном сказав Гумбольдт.

Жрець двічі плеснув у долоні. З мороку з’явився слуга, вислухав розпорядження свого пана і пішов.

— Запитайте про Вілму, — шепнув Оскар ученому, але Юпан якимсь чином теж зрозумів зміст питання.

— Ця маленька пташка? Вона дивовижно нагадує нанду, які живуть на рівнині на схід від наших гір. Але серед них немає таких, як вона…

Він піднявся до клітки, що стояла на підвищенні біля трону, і відчинив дверцята. Звідти спочатку з’явився дзьоб, потім випірнула невелика довгодзьоба голівка. Очі-намистинки недовірливо вивчали обстановку — і тут Вілма помітила тих, кого вважала своєю родиною. Кулею вилетівши з клітки, вона кинулася до них і почала присідати у вітанні і кланятися, а потім підставила Оскарові спину, щоб той її погладив.

Жрець із цікавістю спостерігав за цією сценою.

— Це особлива честь, — заслужити довіру птаха, — нарешті сказав він. — Для нас ці істоти священні, незалежно від того, ширяють у небесах чи розгулюють по землі. Доглядайте її як слід, і вона принесе вам щастя.

У цю мить у дальньому кінці залу прочинилися двері. До приміщення увійшли двоє воїнів, між якими йшов високий чоловік. Волосся його відросло і звисало патлами до плечей, у бороді блищала сивина, а лице було втомленим і байдужим. Одягнений він був у потерту вельветову куртку, сині штани з грубої бавовняної тканини і стоптані важкі черевики. Як тільки він помітив у напівтемряві обличчя чотирьох європейців, його очі розширилися від подиву.