Місто заклиначів дощу - Страница 59

Жрець-птах подав непомітний знак, і воїни тієї ж хвилини звільнили чоловіка від тонких ланцюгів, що сковували його руки і ноги. Потім йому дозволили підійти.

— Ти — Гаррі Босуелл! — низький голос Гумбольдта прокотився луною під склепінням храму.

Чоловік кинув похмурий погляд на охорону, зробив крок уперед і підвів голову.

— Я вас знаю? — запитав він.

Гумбольдт добродушно посміхнувся.

— Подивися на мене трохи краще, Гаррі. Часу, справді, минуло чимало. Дев’ять років тому в Катманду. Пам’ятаєш ту експедицію?

Босуелл провів долонею по обличчю, пригадуючи. Його губи заворушилися, і раптом немов струм пронизав усе його тіло.

— Гумбольдте! — вигукнув він. — Що ти тут робиш? Як ви всі сюди потрапили? Я не розумію…

Гумбольдт ступив до Босуелла і опустив обидві руки на плечі чоловікові. Потім він витягнув із внутрішньої кишені фотографічну пластину. Її поверхня заблищала в світлі смолоскипів, як щире золото.

— Ми тут для того, щоб забрати тебе, Гаррі. Ти вільний!

Фотограф повільно простягнув руку, взяв із рук ученого пластину й повернув під потрібним кутом до світла. Пальці його затремтіли. А коли він знову обернувся до них, Оскар помітив, що на очах його блищали сльози.

36

Знадобилося чимало часу, щоб розповісти в’язневі про їхню мандрівку, повну пригод, поштовхом до якої стала знята Босуеллом, а потім загублена ним пластина.

Фотограф із подивом почув про надприродні здібності Елізи, завдяки яким було знайдено вхід на Небесну стежку, а також реготав до сліз, дізнавшись про те, як їм вдалося обвести круг пальця жадібного сеньйора Альвареса. У Босуелла з цим чиновником були свої порахунки — його превосходительство пограбував фотографа у такий самий спосіб.

Гумбольдт уже готувався розповісти Гаррі про сутичку з велетенською комахою, коли в храмі почулися схвильовані голоси. Багато воїнів узялися відчиняти величезні, окуті міддю стулки парадного входу до храму. Потім до них підійшов жрець-птах, уклонився і мовив кілька слів. «Нам час, — долинуло з лінгафона, — всі жителі міста зібралися, щоб вітати вас. Чи не бажаєте піти за мною?»

— Чи не бажаємо ми? — трохи не підстрибнув Гумбольдт. — Ще й як бажаємо! Нізащо в світі я не погоджуся пропустити таке видовище. Ходімо ж, друзі мої! Для розповідей у нас ще знайдеться час.

Парадна брама храму почала рухатися. Знадобилося не менше трьох воїнів на кожну стулку, щоб упоратися з такою вагою. Нарешті брама відчинилась, і денне світло увірвалося до зали й осяяло обличчя мандрівців.

Гумбольдт кинув погляд на своїх супутників.

Еліза, вірна помічниця, що супроводжувала його всюди. Шарлотта, в чиїх жилах тече така сама схильна до авантюр кров, як і в його власних. Оскар, хлопчина, який дуже схожий на нього самого в ранній юності, хоча й не підозрює про це. Тільки завдяки їхній підтримці та мужності експедиція досягла мети. І якщо лише кілька хвилин тому Гумбольдт добродушно підсміювався над сльозами Босуелла, зараз його переповнювали найглибші почуття.

Жрець — птах Юпан виступив наперед, велично розкинув руки і проголосив:

— Жадані гості, ласкаво просимо до Ксі’мал!

Гумбольдт підбадьорливо кивнув друзям і попростував за жерцем туди, звідки вже доносився суцільний гомін голосів.

Перед його поглядом відкрилася простора площа, вся запруджена людьми. Тисячі очей були спрямовані на нього, на старих і молодих обличчях відбилися мудрість і краса високорозвиненої стародавньої цивілізації. Більшість із тих, хто зібрався на площі, по-святковому розмалювали свої обличчя, а їхнє вбрання було традиційним для індіанців Південної Америки. Просторий одяг із льону й бавовни, майстерно витканий і розшитий. На головах багатьох городян красувалося пташине пір’я, а в деяких були прикріплені до лопаток цілі крила. Безперечно, образ птаха був центральним символом цієї невідомої культури, що зовсім не дивно для народу, який побудував своє місто, подібно до гнізда кондора, на неприступній скелі.

Гумбольдт ковзав поглядом по натовпу. Мабуть, звістка про чужоземців поширилася із швидкістю степової пожежі, і на площу прибували й прибувати жінки, чоловіки, діти та підлітки, пишно виряджена знать і ремісники, селяни, наймити, воїни… Неозоре скупчення людей, зріст яких ледве перевищував зріст дванадцятилітнього хлопчика!

З появою жерця, натовп розступився, утворивши прохід. Учений нарешті зміг поглянути на панораму, що відкривалася із сходинок храму, і в нього захопило дух. Тепер він остаточно переконався, наскільки вдалою була назва «Місто в хмарах».

Над площею немов линули десятки платформ, що спиралися на могутні опори, вбудовані в прямовисну стіну ущелини. Незліченні розпірки, дерев’яні ферми і товсті троси з рослинних волокон надійно утримували ці конструкції від падіння в прірву. Храм був ніби в центрі хитромудрої павутини будинків, площ, храмів і садів, сполучених між собою складною системою повітряних шляхів сполучення. Тут були вузькі висячі стежки, що пролягали через розколини, широкі прекрасні вулиці-мости, сходи і пандуси. Між ними виблискували золотом бані і шпилі вежок, нагадуючи контурами кеглі, голубіли покриті кахельною черепицею схили дахів.

Прямо в скельному масиві було висічено кілька ступінчастих пірамід, які не поступалися досконалістю форми Піраміді Сонця поблизу Мехіко або Піраміді Кетцалькоатля в околицях Чолули. Величні сходинки здіймалися високо вгору, завершуючись майданчиками, на яких розташовувалися вівтарі.