Місто заклиначів дощу - Страница 93

Минуло кілька хвилин, перш ніж їм вдалося відшукати Гумбольдта. Він стояв біля майданчика для екіпажів, розмовляючи з огрядним чоловіком зі жвавими темними очима й вусами, як у імператора Вільгельма. Обидва були цілковито захоплені розмовою.

Коли Еліза, Шарлотта і Оскар підійшли до них, чоловік вигукнув, піднявши циліндр:

— Ось і ваші супутники, пане Гумбольдте. Моє шанування!

Віддавши короткий поклін, він повів далі:

— А тепер прошу мені вибачити — важливі справи. Але не будемо втрачати зв’язку. У найближчі дні я зроблю вам серйозну пропозицію.

Дослідник кивнув. Вони потисли один одному руки, чоловік сів до своєї коляски і помчав. Гумбольдт уже збирався підкликати свого кучера, коли до них кинувся один із репортерів:

— Прошу вибачення, пане фон Гумбольдте! Я — Фріц Фердинанд із «Берлінер Морґенпост». Чи можу я попросити вас позувати для фото? Я готую репортаж про сьогоднішню подію в музеї.

— Охоче. — Гумбольдт усміхнувся і сперся ліктем об карету, прибравши картинної пози. Репортер установив камеру, підняв паличку з магнієвою сумішшю і гукнув: «Будь ласка, не рухайтеся!» Блиснув яскравий спалах. Репортер закрив об’єктив кришкою.

— А тепер ще раз разом із вашими супутниками!

Еліза, Шарлотта й Оскар стовпилися навколо вченого і втупилися очима в об’єктив. Ще раз зблиснув магній, потім репортер склав камеру.

— Дякую вам, — сказав він, потискуючи Гумбольдтові руку. — За кілька днів я особисто привезу вам свіжий номер і примірники фото, якщо не заперечуєте.

— Але тільки в тому разі, якщо все буде написано так, як і було насправді, — зауважив Гумбольдт.

— Ви не будете розчаровані, — розсміявся репортер. — Але, боюся, панам з університету не надто сподобається.

Нарешті всі четверо сіли до карети, і Гумбольдт велів кучерові рушати.

Та не проїхали вони і двох кварталів, як Шарлотта вибухнула:

— Чому ти дозволяєш так поводитися з собою, дядьку? — закричала вона, кусаючи бліді від гніву губи. — Ці надуті індики виставили нас перед усім світом брехунами! Дорого б я дала, щоб бачити їх у суді за звинуваченням у наклепі!

— Ти даремно нервуєшся, — сказав учений, незворушно розгортаючи газету. — Це саме те, на що я розраховував. Адже ти знаєш: сміється добре той, хто сміється останній.

— Не бачу тут нічого смішного! — Шарлотта все ще не могла заспокоїтися. — Цікаво, навіщо тобі все це потрібно було?

Гумбольдт усміхнувся.

— Дивися на це як на маленький урок. Я хотів показати вам, що чекає на кожного, хто дуже довго дихає книжковим пилом у бібліотеках, замість того щоб вийти на вулицю і зіткнутися з реальним життям. Такі люди часто не в змозі відрізнити золотий самородок від латунного ґудзика.

— Тепер нас знеславлять на всю Німеччину як шахраїв і пройдисвітів, — фиркнула Шарлотта.

— Помиляєшся, — заперечив Гумбольдт. — Давай дочекаємося свіжих випусків газет. Я певен, що репортери піднесуть цю подію зовсім інакше, ніж розраховують панове з ученої ради.

— А якщо ні?

— Тоді ми докладемо деяких зусиль, аби їх переконати.

— А що трапилося з вашим голосом під кінець? — запитав Оскар. — Він лунав, немов із гори Синай!

— Тобі сподобався мій маленький трюк?

— Ці розкоти досі відлунюють у мене у вухах. Гумбольдт розгорнув плащ і розщібнув верхній ґудзик свого сюртука. На його грудях Оскар побачив маленьку сіру скриньку, від якої безліч різних дротів тягнулася до дрібнички завбільшки із запонку, прикріпленої до ріжка коміра.

— Що це?

— Лінгафон, — сміючись, відповів Гумбольдт. — Але не зовсім. Я його трохи переробив і обладнав підсилювачем голосу. Мені страшенно кортіло випробувати його у великій залі з гарною акустикою.

Учений змовницьки підморгнув Оскару.

— Ви обидва поводитеся як малі діти, — знову спалахнула Шарлотта. — До того ж ти, дядьку, далеко не все пояснив. У мене взагалі склалося враження, що ти зі своєю доповіддю буквально добивався, щоб нам не повірили. Навіщо тобі це?

— Ти маєш рацію, — посміхнувся Гумбольдт, порпаючись і далі в своїм апараті.

— Але ж це… це просто несерйозно!

Її обличчя розгорілося від обурення.

— Скандал був заздалегідь запланований. Він, можна сказати, невід’ємна частина моєї доповіді, — промовив Гумбольдт. — Я дуже давно знайомий з цими панами і добре знаю, як себе з ними поводити. Вони, якщо хочете, майже члени моєї родини.

— Але навіщо?..

— По-перше, щоб ви обоє зрозуміли, що офіційна наука завжди в руках тих, кому належить влада. Такі речі особливо гостро відчуваються у всяких там академіях і вищих наукових радах. Мова там іде зовсім не про істину й пізнання, хоча багато хто про це навіть гадки не має, а про владу. Хто користується владою, той і вирішує, що є правда, а що ні. З часів Галілея мало що змінилося, і я не здивуюся, якщо раптом знову буде визнано, що Земля має форму диска… Наукові теорії мають здатність костеніти. Тим паче, що їх з усієї сили підтримують ті, хто їх же і створив. І якщо комусь спадає на думку щось нове, він повинен не тільки сформулювати свіженьку теорію, а й бути готовим до жорстокої боротьби з прихильниками старого. Наука — це ж не тільки добування нових знань, а, до того ж, іще й політика, точніше, одна з її форм. Він усміхнувся і знизав плечима.

— А по-друге? — запитала Шарлотта.

Гумбольдт м’яко накрив своєю долонею руку Елізи.

— Сьогодні я розпрощався з університетом і порвав усі зв’язки з академічною наукою. Відтепер я стаю науковим консультантом у галузі незвичайних проектів. І як кожна людина вільної професії, я потребую реклами.